Мандри убивці - Робін Хобб

і за цю втрату. Якщо вже я не маю нічого, крім тієї шкарлупи життя, яку Барріч із Чейдом для мене зберегли, то принаймні матиму помсту. Я обіцяв собі, що Регал бачитиме мене, помираючи, і знатиме, що це я його вбив. Це не буде ні тихим убивством, ні мовчазною пригодою з безіменною отрутою. Сам приведу смерть до Регала. Я хотів уразити його, як самотня стріла, як кинутий ніж, йдучи просто до мети, не зв’язаний страхом за близьких мені людей. Коли провалюся, то що ж. Я й так уже мертвий на кожний лад, який мав для мене значення. Моя спроба нікому не зашкодить. Якщо загину, вбивши Регала, то воно того варте. Берегтиму власне життя лише до хвилини, коли відберу Регалове. Байдуже, що трапиться пізніше.

Нічноокий ворухнувся, занепокоєний якимсь натяком у моїх думках.

Ти колись думав, що було б зі мною, якби ти помер? — спитав він мене.

Я на мить міцно заплющив очі. Але я вже міркував про це.

А що було б, якби я жив як здобич?

Нічноокий зрозумів.

Ми мисливці. Ніхто з нас не народжений, щоб бути здобиччю.

Не можу бути мисливцем, якщо завжди чекатиму, що стану здобиччю. Тож мушу його вполювати, перш ніж він уполює мене.

Він аж надто спокійно прийняв мої плани. Я старався, аби він зрозумів усе, що я збирався зробити. Не хотів, щоб він просто пішов за мною наосліп.

Я збираюся вбити Регала. І його групу Скіллу. Збираюся вбити їх усіх за те, що вони зі мною зробили і що в мене відібрали.

Регала? Це м’ясо, яке ми не зможемо з’їсти. Не розумію полювання на людей.

Я взяв свій образ Регала і поєднав його з образом торгівця тваринами, що тримав Нічноокого в клітці та бив обкованим києм. Він задумався над цим.

Коли я від нього забрався, то мав досить розуму, щоб триматися від нього подалі. Полювати на нього так само мудро, як полювати на дикобраза.

Нічноокий, я не можу так цього облишити.

Розумію. Так само, як я дикобраза.

Тож він вбачав у моїй вендеті проти Регала еквівалент власної слабкості щодо дикобразів. Я помітив, що приймаю визначену мною ціль з меншим самовладанням. Поставивши її, я не міг уже уявити, як зайнятися чимось іншим. Мої слова, сказані минулої ночі, повернулися до мене як докір. Куди поділися всі мої блискучі промови до Барріча про те, щоб жити власним життям? Що ж, я застеріг собі право і на це, та спершу слід подбати про свою незавершену справу і вижити. Не в тому річ, що я не можу жити власним життям. Насправді я не можу змиритися з думкою, як Регал вирішить, що він мене переміг. Ну й так, — він украв трон Веріті. «Помста, так помста», — сказав я собі. Якщо я хочу переступити через страх і сором, залишити їх позаду, то мушу це зробити.

Тепер ти можеш увійти, — запропонував я.

Чого б мені цього хотіти?

Мені не треба було обертатися, щоб знати, — Нічноокий уже підійшов до хатки. Наблизився, сів біля мене, тоді оглянув хатину.

Фуу! Ти засмородив нору. Не дивно, що твій ніс так погано нюшить.

Він обережно зайшов досередини і почав там мишкувати. Я сидів на порозі, стежачи за ним. Доволі давно я не дивився на нього, як на щось відмінне від мого власного продовження. Він був уже дорослим, у розквіті сил. Хтось інший міг би назвати його сірим вовком. Але я бачив у нього кожну барву, яку тільки міг мати вовк. Темноокий, темномордий, при основі вух і шиї половий, шерсть всіяна твердими чорними волосками, особливо на запліччі та пласкому крупі. І так великі стопи ставали ще ширшими, коли він біг по снігу, покритому кіркою. Мав хвіст виразніший, ніж багато жіночих облич, зуби і щелепи, які легко дробили кості оленячої ноги. Рухався з економною силою, притаманною ідеально здоровим тваринам. Від самого споглядання за ним моє серце заспокоїлося. Вгамувавши більшу частку своєї цікавості, Нічноокий сів біля мене. За кілька хвилин простягся на сонці та заплющив очі.

Постережеш?

— Пильнуватиму тебе, — запевнив я.

Його вуха здригнулися від звуку моїх слів. Потім він поринув у сон, просяклий сонцем.

Я повільно підвівся та зайшов до хатини. Мені знадобилося напрочуд мало часу, щоб зібрати все своє майно. Два покривала і плащ. Я мав переміну одягу, теплі вовняні речі, геть невідповідні для літньої подорожі. Щітка для волосся. Ніж і точило. Кремінь. Праща. Кілька малих виправлених шкірок із упольованої нами дичини. Нитка зі сухожилля. Ручна сокирка. Баррічеве дзеркальце. Малий чайник і кілька ложок. Ложки вистругав Барріч, це була одна з його останніх робіт. Мішечок житнього борошна, і ще один пшеничного. Залишки меду. Пляшка бузинового вина.

Небагато на початок цієї пригоди. Мене чекала довга сухопутня подорож до Трейдфорда. Я мав її пережити, перш ніж зумію запланувати, як оминути Регалових охоронців і його групу Скіллу та вбити його. Я ретельно все обдумав. Літо не дійшло ще до середини. Був час назбирати й висушити зілля, накоптити риби та м’яса в дорогу. Може, мені й не доведеться голодувати. Наразі я мав вбрання і всі потрібні речі. Але з часом потребуватиму грошей. Я сказав Чейдові та Баррічу, що можу йти своїм шляхом, заробляючи на життя моїм умінням поводитися з тваринами та моїм писарським хистом. Можливо, ці навички доведуть мене до Трейдфорда.

Було б легше, якби я міг подорожувати як Фітц Чівелрі. Я знав човнярів, що плавали річковим шляхом, і міг би працювати у них в обмін на подорож до Трейдфорда. Але Фітц Чівелрі мертвий. З тієї ж причини я не міг шукати роботи на пристанях. Не міг навіть відвідати пристані зі страху, щоб мене не розпі­знали. Я підніс руку до обличчя, згадуючи те, що показало мені дзеркало. Сиве пасмо у волоссі нагадало, де стражники Регала розсікли мені шкіру на голові. Пробіг пальцями по носі з його новою формою. На правій щоці під оком, де колись Регалів кулак розколов моє обличчя, — тонкий шов. Дивлячись на ці шрами, ніхто не згадає Фітца. Я міг би відпустити бороду. А коли зголю волосся над чолом за звичаєм писарів, цього може вистачити, щоб відігнати випадковий погляд. Та я не збирався навмисне пускатися між тих, хто знав був мене.

Йтиму пішки. Я ще ніколи не відбував такої довгої подорожі на своїх двох.

Чого ми не можемо просто залишитися тут? — Сонне запитання Нічноокого. — Риба у струмку, здобич у лісі за хаткою. Що ще нам треба? Чого мусимо йти?

Я мушу. Мушу це зробити, щоб знову стати людиною.

Ти справді хочеш знову стати людиною? — Я відчув його недовіру, але й прийняття того, що я спробую. Він ліниво потягся, не підводячись, широко розчепіривши кігті передніх лап. — Куди ми підемо?

Трейдфорд. Регал там. Далека подорож вгору по річці.

Там є вовки?

Я певний, що не в самому місті. Але у Ферроу є вовки. У Баку теж досі є вовки. Але не тут і не близько.

Крім нас двох, — зауважив Нічноокий. І додав: — Я хотів би знайти вовків там, куди ми йдемо.

Тоді він простягся і знову заснув. «Це частина того, що