Мандри убивці - Робін Хобб
Але це означало б, що Гален правильно мене оцінив.
Веріті?
Жодної відповіді. Нічого. Його там не було.
Я повернувся у власну свідомість, зосередився довкола неї. Впевнився, що можу це зробити, можу втриматися в потоці Скіллу, зберігши при цьому власне я. Чому досі це завжди було так складно? Я відкинув геть це запитання і замислився про найгірше. Найгірше те, що Веріті був живим і розмовляв зі мною кілька коротких місяців тому. «Скажи їм, що Веріті живий. І це все». Я й сказав, але вони не зрозуміли, і ніхто нічого не зробив. Тоді чим же могло бути це послання, як не проханням допомоги? Поклик про поміч від мого короля зостався без відповіді.
Зненацька все стало зовсім легким, я відчув, як із мене вирвався крик Скіллу, — наче це життя вирвалося з грудей, сягаючи назовні.
ВЕРІТІ!
…Чівелрі?
Не більше, ніж шепіт, який торкнувся моєї свідомості, легкий, мов метелик, що вдаряється у віконну завісу. Цього разу була моя черга: сягнути, вхопитися і втримати рівновагу. Я кинувся в його бік і знайшов його. Присутність Веріті мерехтіла, наче полум’я свічки, що стікає в калюжу з власного воску. Я знав, що невдовзі його не стане. У мене було до нього з тисячу питань. Я спитав лише про одне, найважливіше.
Веріті. Можете взяти в мене силу, не торкаючись мене?
Фітц? — Запитання ще слабше, ще хисткіше. — Я думав, Чівелрі повернувся… — Він балансував на краю темряви…— щоб зняти з мене цей тягар…
Веріті, будьте уважним. Думайте. Можете взяти в мене силу? Можете зробити це зараз?
Я не… не можу… Сягнути… Фітце?
Я згадав Шрюда, як він черпав у мене силу, щоб Скіллом попрощатися з сином. І як Джастін та Серена напали на нього, висмоктали в нього всю силу і вбили його. Як він помер, наче луснула бульбашка. Наче згасла іскра.
ВЕРІТІ! — Я кинувся до нього, обвився довкола нього, усталив його, як він часто усталював мене при Скілл-зв’язку. — Беріть її в мене, — наказав я йому і відкрився перед ним. Я намагався повірити, що він справді торкається рукою мого плеча, намагався згадати, як це було, коли він або Шрюд черпали в мене силу. Полум’я, що було Веріті, зненацька здійнялося, а за мить знову вже горіло сильно і яскраво.
Досить, — перестеріг він мене, а тоді, вже сильніше: — Хлопче, будь обережний!
Ні, зі мною все гаразд, я можу це зробити, — запевнив я його і хотів дати йому силу.
Досить! — наполіг він і відсахнувся від мене.
Це було майже так, наче ми розступилися на кілька кроків, почали розглядати один одного. Я не міг побачити його тіла, але відчував у ньому страшну втому. Не здорову втому наприкінці дня праці, а втому, що пронизує до костей, коли один день, перемоловши людину, накладається на інший, а між ними немає ні достатньої кількості їжі, ні досить відпочинку.
Я дав йому силу, та не здоров’я, а він швидко спалить взяту в мене життєву енергію, бо це не була справжня сила, як чай з ельфійської кори не був справжньою їжею.
Де ви? — зажадав я від нього.
У горах, — неохоче відповів він і додав: — Більше говорити небезпечно. Ми взагалі не повинні скіллити. Дехто може намагатися нас підслухати.
Але контакту не обірвав, а я знав, що він так само прагне поставити запитання, як і я. Я намагався надумати, що хотів би йому розповісти. Відчував, що ніхто не стоїть між нами, але не був певен, чи розпізнав би я, якби за нами шпигували. Довгий час наш контакт був просто взаємним усвідомленням. Затим Веріті мене перестеріг:
Мусиш бути обережнішим. Стягаєш на себе клопоти. А все-таки це мене втішило. Я так довго жив без дружнього дотику.
Тоді це для мене варте будь-якого ризику. — Я на мить завагався, відчуваючи, що не можу зачаїти цієї думки. — Мій королю. Є дещо, що я мушу зробити. Коли це станеться, прийду до вас.
Тоді я щось від нього відчув. Вдячність, яка присоромлювала своєю інтенсивністю.
Сподіваюся, я ще буду тут, коли ти прийдеш. — Тоді суворіше: — Не називай жодних імен. Не скілль без необхідності. — Потім м’якше: — Бережи себе, хлопче. Будь дуже обережним. Вони нещадні.
А тоді він зник.
Веріті цілковито розірвав Скілл-зв’язок. Я сподівався, що, хай де він був, використає частину взятих у мене сил, щоб знайти трохи їжі чи безпечне місце для відпочинку. Відчув, що він живе, мов цькована дичина, завжди насторожі, завжди голодний. Здобич, як і я. І ще щось. Поранення, пропасниця? Я відкинувся на спинку крісла, злегка тремтячи. Знав, що краще не вставати. Вже просте скіллення забрало в мене сили, а я ще й відкрився Веріті та дозволив йому взяти їх ще більше. За кілька хвилин, коли тремтіння вгамується, зроблю чай з ельфійської кори і відновлю сили. Тим часом я сидів, дивився у вогонь і думав про Веріті.
Він покинув Оленячий замок минулої осені. Здавалося, що відтоді минула вічність. Коли Веріті виїжджав, король Шрюд був ще живим, а дружина, Кеттрікен, — вагітною. Він вирушав у похід заради пошуку. Пірати на червоних кораблях із Зовнішніх островів три роки нападали на наше узбережжя, а всі наші зусилля позбутися їх виявилися даремними. Тож Веріті, король-в-очікуванні, спадкоємець престолу Шести герцогств, вирушив у гори, щоб знайти там наших майже легендарних союзників — Старійшин. Традиція запевняла, що багато поколінь тому король Вайздом відшукав їх і вони допомогли Шістьом герцогствам прогнати подібних напасників. Ще вони обіцяли повернутися, якщо колись будуть нам необхідними. Тож Веріті покинув трон, дружину й королівство, щоб їх розшукати і нагадати їм про їхню обітницю. Вдома зоставався його старий батько, король Шрюд, і молодший брат, принц Регал.
Майже відразу ж після від’їзду Веріті Регал виступив проти нього. Улещував внутріземських герцогів, ігноруючи потреби Прибережних герцогств. Я підозрював, що це з його почину розпущено плітки, які глузували з подорожі Веріті, а його самого виставляли безвідповідальним дурнем, якщо не безумцем. Група Скіллу, що склала присягу Веріті, давно вже служила Регалу. Він використав їх, аби сповістити, наче Веріті загинув на шляху до гір, а тоді проголосив себе королем-в-очікуванні. Короля Шрюда Регал тримав під повним контролем. Заявив, що перенесе двір у глибину суходолу, а Оленячий замок цілком покидав на ласку червоних кораблів. Коли ж він проголосив, що король Шрюд і королева Кеттрікен повинні від’їхати з ним, Чейд вирішив, що ми мусимо діяти. Ми знали, що Регал не дозволить нікому з них стати між ним і троном. Отож ми склали план, згідно з яким обоє, король і королева, мали втекти того вечора, коли Регал проголосить себе королем-в-очікуванні.
Та все пішло не так, як ми запланували. Прибережні герцоги були близькі до повстання проти Регала і намагалися втягти й мене до свого бунту. Я погодився допомогти їхній справі, сподіваючись утримати Оленячий замок як опорний пункт для Веріті. Та, перш ніж ми встигли вивезти короля Шрюда, двоє членів групи Скіллу вбили його. Утекла тільки Кеттрікен,
