Мандри убивці - Робін Хобб

Невдовзі ми дісталися шляху, що вів уздовж Оленячої ріки. Рух тут був куди меншим, ніж я пам’ятав, як на дорозі, так і на воді. Подорожні, з якими ми зустрічалися, були грубими та неприязними, навіть коли Нічноокого не було видно. Раз я зупинився біля сільського дворища, щоб спитати, чи можна витягти холодної води з їхньої криниці. Мені дозволено, але ніхто не відкликав собак, які гарчали, доки я набирав воду, а коли я наповнив свій бурдюк, жінка сказала, що краще б мені піти собі. Таке ставлення до подорожніх здавалося загальним.

Що далі я йшов, то гірше ставало. Мандрівники, з якими я перетинався, не були ні купцями з возами, повними добра, ні селянами, що везли вирощене на ринок. Натомість трап­лялися вдягнуті в дрантя родини, усе їхнє майно поміщалося в один-два ручні візки. Очі дорослих були суворими й непривітними, а в дітей часто хворобливо порожніми. Усі мої надії знайти поденну працю по дорозі швидко зійшли нанівець. Ті, що й далі мали доми і господарства, ревно їх стерегли. На подвір’ях валували собаки, а коли сутеніло, парубки з ферм стерегли новий урожай полів і садів від злодіїв. Ми проминули кілька «жебрачих міст», зборища сяк-так склепаних хатчин і наметів при дорозі. По ночах там яскраво палали багаття, а похмурі дорослі з палицями й піками стояли на варті. За дня діти сідали край шляху і жебрали у подорожніх милостиню. Я починав розуміти, чому нечисленні купецькі вози, які ми зустрічали, мали таку сильну охорону.

Так ми йшли дорогою кілька ночей, тихо, мов привиди, минаючи численні хутори, доки не дісталися якогось більшого містечка. Коли наближалися до передмість, нас наздогнав світанок. Коли ж із нами порівнялися якісь ранні купці з возом курчат у клітках, ми зрозуміли, що настав час забратися всім з очей. День пересиділи на невеликому пагорбі, звідки відкривався вид на місто, наполовину збудоване над водою. Я не міг заснути, тож сидів і дивився на торгівлю, що йшла на дорозі внизу. До міських пристаней були прив’язані малі та великі човни. Час від часу вітер доносив до мене крики залог, що сходили з кораблів. Якось я почув навіть уривок пісні. Самому на подив, мене потягло до власного роду. Я залишив Нічноокого спати, але спустився лише до струмка біля підніжжя пагорба. Взявся прати свою сорочку і штани.

Нам слід уникати цього місця. Як підеш туди, спробують тебе вбити, — послужливо озвався Нічноокий.

Сидів біля мене на березі струмка і дивився, як я обмиваюся, а небо тим часом сповивала вечірня темрява. Мої сорочка та штани майже висохли. Я намагався пояснити йому, чому хочу, щоб він почекав, доки я сходжу до міста, до тамтешнього заїзду.

Чого б їм хотіти мене вбити?

Ми тут чужі, входимо на їхню мисливську територію. Чого б їм не спробувати нас убити?

Люди не такі, — терпляче пояснив я.

Ні. Твоя правда. Радше посадять тебе до клітки і поб’ють.

Ні, вони так не зроблять, — твердо наполягав я, приховуючи цим власні побоювання, чи ніхто мене не розпізнає.

Вони вже так робили, — нагадав він. — З нами обома. І це була твоя власна зграя.

Я не мав чим заперечити, тож пообіцяв:

Буду дуже, дуже обережним. Це довго не триватиме. Я просто хочу трохи послухати їхні розмови, аби знати, що відбувається.

Чого нас має турбувати, що з ними відбувається? З нами відбувається те, що ми не полюємо, не спимо, не подорожуємо. Вони — не наша зграя.

Це може підказати нам, чого очікувати від дальшої подорожі. Я можу довідатися, чи на дорозі завізно, чи є робота для мене на день-два, щоб роздобути кілька монет. Ось так.

Можемо просто піти далі і подивитися самі, — вперто зауважив Нічноокий.

Я натяг сорочку і штани на вогке тіло. Пальцями відкинув назад волосся, витиснув із нього воду. За звичкою зв’язав його у вояцький хвіст. Тоді прикусив губу і замислився. Я ж мав видавати себе за мандрівного писаря. Розв’язав хвоста, пустив волосся вільно. Сягало мені майже по плечі. Трохи задовге, як для писаря. Більшість із них коротко обтинала волосся, навіть зголювала його над чолом, щоб не падало на очі і не заважало при роботі. Що ж, із моєю відрослою бородою та розкуйовдженим волоссям я міг би зійти за писаря, який давно сидить без роботи. Погана рекомендація моїх умінь, але, зважаючи на вбогість моїх припасів, це, може, й на краще.

Я обтяг сорочку, щоб додати собі презентабельності. Застебнув пояса, впевнився, що ніж надійно сидить у піхвах, тоді зважив у руці свого капшука. Кремінь у ньому важив більше, ніж гроші. Я мав чотири срібні монети, які залишив мені Барріч. Кілька місяців тому я вважав би це дріб’язком. Зараз це всі мої кошти, тож я вирішив не витрачати їх без крайньої потреби. Єдині інші мої цінності — це Баррічева сережка, яку він дав мені, та шпилька від Шрюда. Моя рука рефлекторно потяглася до сережки. Хоч як вона могла заважати, коли ми дерлися крізь густі хащі, дотик до неї завжди мене заспокоював. Як і шпилька в комірі моєї сорочки.

Шпилька, якої там не було.

Я зняв сорочку, перемацав увесь комір, тоді перевірив решту одежини. Методично розпалив маленьке вогнище, щоб краще бачити. Розв’язав свій клунок і переглянув усе, що в ньому було, і то не раз, а двічі. Робив це все, хоча й так майже напевне знав, де шпилька. Маленький червоний рубін у срібному гніздечку був пришпилений до комірця сорочки, а ту сорочку мав на собі мертвий чоловік, який лежав під вівчарською хатиною. Я був майже певен цього, а все ж не міг собі в цьому зізнатися. Весь час, доки я шукав, Нічноокий описував неправильні кола довкруж мого вогнища і повискував, трохи схвильований через неспокій, який він відчував, але не міг зрозуміти.

— Цить! — роздратовано сказав я йому і змусив свої думки повернутися до минулих подій, наче б мав скласти звіт Шрюдові.

Востаннє я бачив шпильку тієї ночі, коли прогнав Барріча та Чейда. Тоді я витяг її з коміра сорочки й показав їм обом, а пізніше сидів, дивлячись на неї. Затим пришпилив її назад. Не пам’ятаю, щоб я пізніше мав її в руках. Не пригадую, чи вийняв її, коли прав сорочку. Здавалося б, що я мусив би вколотися об неї під час прання, якби вона й далі там була. Але зазвичай я встромляв шпильку у шов, де вона трималася б міцніше. Так мені здавалося безпечнішим. Годі було довідатися, чи я загубив її під час полювання з вовком, чи вона й досі була пришпилена до сорочки, одягненої на мертвого. Може, я залишив її на столі, а один із перекованих забрав цю блискітку, коли вони рилися у моєму майні.

«Це ж просто шпилька», — нагадав я собі. А проте із хворобливою тугою мріяв, що неждано її побачу. Може, вона застрягла за підкладкою плаща або ж впала у чобіт. У раптовому проблиску надії я перевірив обидва чоботи. Її там не було. Просто шпилька, просто шматочок обробленого металу і блискучий камінець. Просто знак, який дав мені король Шрюд, коли брав мене до себе, коли створював між нами зв’язок — взамін кровного, якого не можна було визнати законно.