Мандри убивці - Робін Хобб
Досі я переважно бився з перекованими взимку, і вони були ослаблені браком їжі. Одним із моїх обов’язків як королівського вбивці було не допускати їх до Оленячого замку. Ми так і не відкрили, яку магію використовують пірати червоних кораблів проти наших людей, вириваючи їх у сімей та повертаючи за кілька годин, — уже тваринами, позбавленими почуттів. Знали тільки те, що єдиними ліками була милосердна смерть. Перековані були найгіршим із жахіть, напущених на нас піратами. Залишали наших кревних, щоб ті полювали на нас, коли їхні кораблі давно вже зникли. Що було гірше: стати перед власним братом, знаючи — тепер крадіжка, вбивство й насилля цілковито для нього прийнятні, якщо так він може здобути бажане? Чи взяти ножа, вистежити нещасного і вбити?
Я перебив їхнє заняття: перековані рилися у моєму майні. Цілими жменями гребли і поїдали сушене м’ясо, пильно стежачи один за одним. Хоча перековані могли подорожувати разом, вони не мали жодного поняття вірності. Можливо, товариство інших людських істот було для них тільки звичкою. Я бачив, як затято вони змагаються між собою за здобич, коли достатньо зголодніють. Та зараз глянули на мене, роздумуючи. Я завмер на місці. Якусь мить ніхто не ворушився.
Забрали їжу і все моє добро. Не мають причини нападати на мене, доки я не кину їм виклику. Я позадкував до дверей, ступаючи повільно та обережно, опустивши руки і тримаючи їх нерухомо. Наче я наблизився до ведмедя, що саме вполював дичину. Тож намагався не дивитися на них прямо, обережно вибираючись з їхньої території. Майже вийшов за двері, коли один із них підняв брудну руку і вказав на мене:
— Бачить надто гучні сни! — розлючено гукнув він.
Обидва покинули здобич і рвонули за мною.
Я відвернувся і кинувся навтьоки, сильно, груди в груди, зіткнувшись зі ще одним, що саме входив у двері. Мав на собі мою запасну сорочку і мало що, крім неї. Майже рефлекторно обхопив мене руками. Я не вагався. Зумів дотягтися до ножа за поясом і кілька разів вбив йому в живіт, перш ніж він устиг відступити. Перекований скорчився, ревучи від болю, а я пропхався повз нього.
Брате! — почув я і знав, що Нічноокий наближається, та він був надто далеко, на узгір’ї. Один із перекованих сильно вдарив мене ззаду, я впав. Качався у його затиску, пронизливо зойкаючи від хрипкого жаху, в мені зненацька прокинулися всі пекучі спогади про Регалові підземелля. Паніка заволоділа мною, наче швидка отрута. Я знову провалився у кошмар. Був надто нажаханий, щоб ворухнутися. Серце калатало, я не міг перевести подиху, руки оніміли, я не знав, чи й досі тримаю ножа. Його рука торкнулася моєї горлянки. Я гарячково молотив перекованого, думаючи лише про те, як утекти, як уникнути його дотику. Тут третій перекований несамохіть урятував мене. Зібрався завдати мені дикого копняка, але промахнувся, бо я надто кидався. Злегка зачепив мій бік, зі всієї сили гримнувши в ребра перекованого на мені. Я чув, як той тяжко сапнув, і шаленим поштовхом відірвав його від себе. Перекотився, схопився на ноги і кинувся тікати.
Я біг, гнаний страхом, — таким сильним, що не міг думати. Почувши одного з чоловіків одразу ж позаду мене, вирішив, що чую ще одного, позаду першого. Та зараз я знав ці пагорби й пасовища так, як їх знав мій вовк. Повів їх на стрімке узгір’я за хаткою, але, перш ніж вони встигли дістатися вершини, змінив напрямок і впав на землю. Тут останній із шалених зимових штормів звалив дуба. Він упав, здійнявши своїм сплетеним корінням справжню земляну стіну і потягши з собою менші дерева. Утворилася густа плутанина стовбурів та гілок, а довкола — лісова галявина, освітлена сонцем. Радісно наросла ожина, з верхом закривши поваленого гіганта. Я кинувся на землю поруч із ним. Проповз на животі під ожиновими гілками, густо всіяними колючками, забрався у темряву під стовбуром дуба і лежав там, цілком нерухомо.
Чув гнівні крики, з якими вони шукали мене. У паніці я знову підняв свої ментальні стіни. «Бачить надто гучні сни», — звинуватив мене той перекований. Що ж, Чейд і Веріті підозрювали, що Скілл притягує перекованих. Можливо, гострота почуттів, якої він вимагав, і переростання цих почуттів у Скілл щось у них розворушували та нагадували їм про все, ними втрачене.
І змушували їх бажати смерті того, хто ще міг відчувати? Можливо.
Брате?
Це озвався Нічноокий, чимось притишений або з дуже далекої відстані. Я відважився трішки відкритися перед ним.
Зі мною все гаразд. Де ти?
Просто тут. — Я почув шелест — і зненацька він уже майже поруч, повзе до мене. Торкнувся носом моєї щоки. — Ти поранений?
Ні. Я втік.
Мудро, — зауважив він, і я відчув, що він справді так думає.
Але я також відчув, що він здивований. Нічноокий ніколи досі не бачив, щоб я тікав від перекованих. Раніше я завжди стояв і бився, а він стояв і бився поруч зі мною. Що ж, тоді я зазвичай був добре озброєним і ситим, а вони виснажені голодом та холодом. А тут троє проти одного, коли єдина твоя зброя — запоясний ніж. Мало шансів перемогти, навіть коли знаєш, що вовк поспішає на допомогу. У цьому не було жодного боягузтва. Кожен би так зробив. Я кілька разів подумки повторив це.
Все гаразд, — заспокоїв мене Нічноокий. Тоді додав: — Не хочеш вилізти?
Пізніше. Коли вони підуть, — утихомирив я його.
Їх давно вже нема, — відповів він мені. — Пішли, коли ще сонце було високо.
Я хотів би впевнитися.
Я певен. Я бачив, як вони йдуть. Ішов слідом за ними. Вилазь, менший братчику.
Я дозволив Нічноокому витягти мене з ожинових хащів. Вибравшись, я зауважив, що сонце майже сіло. Скільки ж годин я провів там, з омертвілими чуттями, наче равлик, що забився у свою мушлю? Струснув спереду бруд зі свого одягу, ще недавно такого чистого. Була там і кров, кров молодика у дверях. «Доведеться знову прати вбрання», — по-дурному подумав я. Якусь мить міркував про те, що слід наносити води, підігріти її та змити кров, а тоді збагнув, що не зможу повернутися до хатки і знову опинитися у пастці.
Але все-таки там було моє вбоге майно. Чи принаймні те, що перековані від нього залишили.
Коли зійшов місяць, я набрався відваги, щоб підійти до хатки. Це була добра місячна повня, вона освітила широку леваду перед хатиною. Якийсь час я сидів навпочіпки на вершині пагорба, дивлячись униз і шукаючи тіней, що могли там ворухнутися. Один чоловік лежав у глибокій траві біля дверей хатки. Я довго стежив за ним, виглядаючи якогось руху.
Він мертвий. Понюш своїм носом, — порадив мені Нічноокий.
Це був той, з ким я зіткнувся у дверях. Мій ніж мусив завдати йому серйозної рани, перекований не зайшов далеко. А втім, у темряві я стежив за ним так ретельно, наче він був пораненим ведмедем. Та невдовзі почув солодкавий запах мертвого тіла, що весь день пролежало під сонцем. Він простягся на траві долілиць. Я не перевернув його, а обійшов широкою дугою.
Крізь вікно зазирнув до хати,
