Мандри убивці - Робін Хобб
Це була просто вчорашня річ? — невпевнено міркував Нічноокий. — Річ, якої більше нема? Це не колючка у тебе в лапі, не біль у животі?
— Просто вчорашня річ, — мусив погодитись я.
Шпилька, подарована хлопцеві, якого більше не було, чоловіком, що вже помер. «Може, це й на краще», — сказав я собі подумки. Менше на одну річ, що могла поєднати мене з Фітцом Чівелрі, віттером. Я погладив хутро на вовчому карку, а тоді почухав його за вухами. Нічноокий сів поруч зі мною, а тоді штурхонув мене, щоб я знову потер йому вуха. Я так і зробив, міркуючи собі. Може, мені слід зняти Баррічеву сережку і сховати її в капшук. Але я знав, що не вчиню цього. Хай це буде єдиною ланкою зв’язку між тим і цим життям.
— Дай мені встати, — сказав вовкові, а він неохоче відсунувся від мене.
Я ретельно спакував своє майно у клунок, зв’язав його і затоптав маленьке вогнище.
— Мені повернутися сюди, чи ми зустрінемось по той бік міста?
По той бік?
Якщо ти обійдеш місто по колу, а тоді повернешся до річки, знайдеш продовження дороги, — пояснив я. — Відшукаємо там один одного?
Це було б добре. Чим менше часу ми проведемо біля цієї людської нори, тим краще.
То добре. Знайду тебе перед ранком, — сказав я йому.
Радше я тебе знайду, дубовий носе. І коли це зроблю, матиму повне черево.
Я мусив погодитися, що це більше скидається на правду.
Бережися собак, — перестеріг я його, перш ніж він зник у хащах.
А ти стережися людей, — відповів Нічноокий і щез із моїх чуттів, окрім нашого Віт-зв’язку.
Я закинув клунка на плече і спустився до дороги. Було вже зовсім темно. Я збирався дістатися міста до сутінків, затриматися в таверні, щоб побалакати і, можливо, перехилити кухоль, а тоді рушати в дорогу. Хотів прогулятися ринком і послухати купецьких розмов. Натомість увійшов до міста, яке вже переважно спало. На ринку не було нікого, крім кількох псів, що нюшили біля порожніх яток, шукаючи решток. Я вийшов із ринку та повернув до ріки. Внизу знайшлося багато заїздів і таверн, де зупинялися річкові купці. Де-не-де на міських вулицях горіли смолоскипи, але переважно світло сочилося з нещільно завішених вікон. Вулиці, покриті грубою бруківкою, були в поганому стані. Я кілька разів плутав яму з тінню і ледь не падав, спотикнувшись. Врешті зупинив міського вартовця, перш ніж він зумів зупинити мене, і попросив порадити заїзд на набережній. Він відповів, що «Терези» такі ж чесні та сумлінні з подорожніми, як і підказує їхня назва. Знайти їх легко. Суворо мене попередив, що там не терплять жебракування, а кишеньковим злодіям пощастить, якщо обійдеться самими лише побоями. Я подякував йому за пересторогу й пішов своєю дорогою.
«Терези» знайшлися так легко, як і казав вартовий. Зсередини крізь відчинені двері було видно світло і чутно два жіночі голоси, що співали веселу пісеньку-рондель. Моє серце радо привітало приязні звуки, і я ввійшов, не вагаючись. Опинився у великій просторій кімнаті, оточеній товстими стінами з глиняної цегли і тяжких дерев’яних балок, з низькою стелею. Всередині густо пахло м’ясом, повно було диму і річкового люду. Полум’я у пащі кухонного вогнища в одному з кінців кімнати облизувало розкішний шматок м’яса, але більшість гостей зібралася в прохолоднішому кінці, бо літній вечір був гарним і теплим. Там дві менестрельки виставили крісла на стіл і співали, сплітаючи разом голоси. Сивий чоловік з арфою, очевидячки, член їхньої трупи, пітнів за сусіднім столом, прилаштовуючи нову струну до свого інструмента. Я вирішив, що це старший та дві мандрівні співачки, і разом були, мабуть, сімейною групою. Стояв і дивився, як вони співають. Подумки я повернувся до Оленячого замку, коли востаннє чув музику і бачив зібраних укупі людей. Не усвідомлював, що надто витріщаюся, аж доки одна з жінок не штовхнула іншу ліктем і не зробила легкий жест у мій бік. Друга жінка повела очима, відповіла мені поглядом. Почервонівши, я спустив очі. Здогадався, що повівся неґречно, тож відвів погляд.
Я стояв скраю групи глядачів і приєднався до оплесків, коли пісня закінчилася. Чоловік з арфою був уже готовий і потішив усіх лагіднішою мелодією, у ритмі, з яким здіймаються й опускаються весла. Тим часом жінки сиділи спиною до спини при краю стола і співали, а їхнє довге чорне волосся перемішалося. Люди посідали внизу, слухаючи пісню, а кілька підійшло до столиків під стіною, щоб тихо порозмовляти. Я дивився, як пальці арфіста перебирають струни, та захоплювався їхньою вправністю. За мить біля мого ліктя з’явився червонощокий хлопець-кельнер і спитав, чого б я хотів. Я відповів, що тільки кухоль елю. Невдовзі він повернувся з елем та жменею мідяків — рештою з мого шматочка срібла. Я знайшов столик поблизу менестрелів і мав певну надію, що хтось виявиться доволі цікавим, аби до мене приєднатися. Але, як не рахувати кількох поглядів, кинутих тими, що, очевидно, були тут завсідниками, ніхто не проявляв особливого інтересу до незнайомця. Менестрелі довели пісню до кінця і почали розмову між собою. Погляд старшої з жінок змусив мене здогадатися, що я знову надто витріщаюся. Я втупив очі у столик.
На половині кухля я зрозумів, що встиг уже відвикнути від елю, надто ж натщесерце. Махнув кельнерові повернутися до мого столика і попросив вечерю. Він приніс мені шмат м’яса просто з рожна, а до нього тушковані коренеплоди, политі зверху м’ясним відваром. Це і повторне наповнення кухля відібрали більшість моїх мідяків. Коли я звів брови, дивуючись із цін, для хлопця це виявилося несподіванкою.
— Це половина того, що від вас вимагали б у «Морському вузлі», сер, — обурено промовив він. — І це м’ясо — добра баранина, не з якоїсь там старої бродячої кози, котрій і так було три чисниці до смерті.
Я спробував залагодити суперечку, сказавши:
— Що ж, думаю, за срібняк більше не купиш стільки, як раніше.
— Може, й ні, але це не моя провина, — зухвало відповів хлопець і повернувся на кухню.
— Тож срібняк розійшовся швидше, ніж я сподівався, — дорікнув я собі.
— Тепер це пісня, знайома нам усім, — зауважив арфіст. Він сидів спиною до свого столика, відверто прислухаючись до моїх слів, а дві його партнерки обговорювали якусь проблему з їхньою дудою. Я кивнув їм і всміхнувся, а тоді сказав уголос, помітивши, що його очі затуманені сірою імлою:
— Я певний час не бував на річковій дорозі. Насправді давно вже, літ зо два. Коли я був тут востаннє, заїзди та їжа не коштували так дорого.
— Та боюся, що це можна сказати про кожен закуток Шести герцогств, принаймні Прибережних. Кажуть, що нові податки з’являються у нас частіше, ніж новий місяць. —