Мандри убивці - Робін Хобб
Я прокинувся зі сну, спантеличений і приголомшений. Як я був малим, Барріч часто робив для мене взуття, але не можу згадати, щоб він колись перепрошував за лайку при мені, хоча часто давав ляща, якщо я, ще хлопець, посмів лаятися при ньому. Кумедно. Я відігнав те сонне видіння, але й сон зникнув разом із ним.
Я тихо пошукав Вітом довкола себе, та знайшов лише туманні образи, які уві сні бачили тварини. Усі спокійні, крім мене. Думки про Чейда почали мене шарпати і терзати. Він був із багатьох точок зору старим чоловіком. Доки король Шрюд жив, то дбав про всі Чейдові потреби, щоб його таємний убивця міг жити в безпеці. Чейд рідко покидав свою приховану кімнату, хіба що для виконання «тихої роботи». Тепер зостався сам, робив Ель знає що, а Регалові солдати полювали на нього. Жодного сенсу від цих терзань не було, та я не міг їх позбутися.
Тут я почув чотири легкі кроки, тоді глухий стук, наче хтось спускався з горища і пропустив останній щабель драбини. Мабуть, одна з жінок йшла до віддаленого кутка у своїх справах. Але за мить я почув, як голос Гоні прошепотів:
— Кобе?
— Що? — неохоче спитав я.
Гоні обернулася на звук мого голосу, і я почув, як вона підходить у темряві. Час, проведений з вовком, загострив мої чуття. Крізь нещільно причинені віконниці сочилося слабке місячне світло. Я розгледів її постать у темряві.
— Я тут, — сказав їй, коли вона завагалася, і помітив, як вона здригнулася, почувши мій голос так зблизька. Навпомацки дісталася до мого кутка, а тоді невпевнено сіла біля мене на солому.
— Боюся знову заснути, — пояснила Гоні. — Нічні кошмари.
— Знаю, як це, — відповів я, сам здивований співчуттям, яке відчував до неї. — Щойно заплющиш очі — і знову туди провалюєшся.
— Саме так, — погодилася вона і замовкла, чекаючи.
Та мені більше нічого було сказати, тож я мовчки сидів у темряві.
— Які кошмари ти бачиш? — тихо спитала вона.
— Недобрі, — сухо відповів я. Не хотів накликати їх, згадавши про них.
— Мені сниться, що мене переслідують перековані, але мої ноги обертаються на воду, і я не можу бігти. Та однаково намагаюся, а вони підходять усе ближче і ближче.
— Гммм, — видобув я. Це краще, ніж бачити сни, як тебе б’ють, б’ють і б’ють. Я прогнав це з голови.
— Так самотньо прокидатися вночі й боятися.
Думаю, вона хоче стати тобі парою. Вони так легко приймуть тебе до своєї зграї?
— Що? — вражено спитав я, але відповіла мені дівчина, а не Нічноокий.
— Я сказала, що так самотньо прокидатися вночі й боятися. Так хочеться знайти спосіб, щоб почуватися у безпеці. Під захистом.
— Не знаю нічого, що могло б постати між людиною і снами, які приходять уночі, — скуто мовив я.
Раптом мені захотілося, щоб вона пішла собі.
— Інколи це може зробити дрібка ніжності, — тихо промовила Гоні. Простягла руку, погладила мою долоню. Я мимоволі відвів її.
— Ти соромишся, хлопчику-учню? — несміливо спитала вона.
— Я втратив близьку мені людину, — відверто сказав я. — Боюся тепер поставити когось на її місце.
— Ясно. — Вона різко підвелася, струсила солому зі спідниці. — Добре. Даруй, що тебе потурбувала.
Це звучало так, наче вона не перепрошує, а ображається.
Обернулася і навпомацки повернулася назад, до драбини на горище. Я знав, що образив її. Але не відчував через це провини. Вона поволі підіймалася щаблями, здається, чекала, що я її покличу. Та я не покликав. Шкодував, що прийшов до міста.
То нас уже двоє таких. Полювання погане, надто близько до всіх цих людей. Ти ще довго там будеш?
Боюся, мені доведеться кілька днів мандрувати з ними, принаймні до наступного міста.
Ти не став її парою, вона не з твоєї зграї. Чого ти мусиш це робити?
Я не намагався передати йому це словами. Все, що міг послати, — це почуття обов’язку, а Нічноокий не міг збагнути, як моя вірність Веріті зобов’язує мене допомагати цим подорожнім. Були моїм народом, бо були народом мого короля. Навіть я вважав таке поєднання настільки ж слабким, наскільки й смішним, але так воно й було. Пильнуватиму їхньої безпеки принаймні до наступного міста.
Після того я знову заснув, але спав погано. Здається, розмова з Гоні відчинила двері нічним кошмарам. Ледь провалившись у сон, я відчував, що за мною спостерігають. Я кулився у своїй камері, молячись, щоб стати невидимим, застигши так непорушно, як тільки міг. Міцно заплющував очі, мов дитина, що вірить: як вона не може бачити, то не бачать і її. Та очі, які мене шукали, дивилися так пронизливо, що я їх відчував. Відчував, як Вілл мене шукає, наче я сховався під покривалом, а він його обмацує. Був так близько. Я так сильно боявся, що задихався через це. Не міг перевести подиху, не міг ворухнутися. У паніці я вийшов із себе самого, кудись назовні, прослизнувши у чийсь чужий страх, чийсь чужий кошмар.
Я присів навпочіпки за барильцем маринованої риби у крамниці старого Гука. Темряву надворі розірвали дедалі вищі язики полум’я та крики полонених і поранених. Я знав, що мушу вибратися назовні. Пірати червоних кораблів, напевно, пограбують і підпалять крамницю. Це недобре місце для схованки. Але доброго місця для схованки не було, а мені лишень одинадцять, ноги піді мною тремтять, сумніваюся, чи зумію втриматися на них, не те що бігти. Десь там надворі майстер Гук. Коли залунали перші крики, він ухопив свого старого меча й кинувся за двері. «Стережи крамницю, Чеде», — гукнув через плече так, наче просто йшов у гості до сусіда-пекаря. Спершу я радо виконував цей наказ. Гамір був десь далеко, в нижній частині міста, біля затоки, а крамниця здавалася безпечною і надійною.
Та це було годину тому. Тепер вітер з порту ніс сморід диму, і ніч не була більше темрявою, а сутінками, осяяними жахливими смолоскипами. Полум’я і крики наближалися. Майстер Гук не повернувся.
«Геть звідси, — звелів я хлопцеві, в чиєму тілі сховався. — Геть звідси, тікай, якомога далі, якомога швидше. Рятуйся». Він мене не чув.
Я підповз до дверей, усе ще відчинених навстіж, як їх залишив майстер Гук. Визирнув назовні. Вулицею пробіг чоловік, я кинувся назад, зіщулився. Та це, здається, був містянин, а не пірат, бо біг, не озираючись, з єдиною думкою втекти якомога далі. У роті мені пересохло. Я насилу встав, тримаючись за одвірок. Глянув униз, на місто й на пристань. Половина міста палала. Лагідна літня ніч задихалася від диму й попелу, гнаних гарячим вітром з пожарища. Біля пристані горіли кораблі. При світлі полум’я я бачив постаті людей, що кидалися, тікали й ховалися від піратів, які крокували містом, майже не зустрічаючи опору.
Хтось наблизився до гончарної крамниці при кінці вулиці. Ніс ліхтар і йшов так невимушено, що я відчув раптовий приплив полегшення. Якщо він такий спокійний, то,
