Мандри убивці - Робін Хобб

зроблю. Не так добре йшло, коли я мусив обходитися власною клепкою і тим, що міг нести на плечах. Позбавлений усього, на що колись бездумно покладався, я засумнівався не лише у своїй відвазі. Тепер я ставив під питання всі свої здібності. Таємний убивця, людина короля, воїн, чоловік… чи був я далі кимось із них? Я намагався згадати того поривчастого молодика, що орудував веслом на військовому кораблі Веріті «Раріск» і, не замислюючись, кидався з сокирою в битву. Не міг повірити, що це був я.

Ополудні Гоні розділила залишки дорожнього хліба. Було його небагато. Жінки йшли попереду, тихо перемовлялися, гризли сухий хліб і запивали його водою з бурдюків. Я відважився натякнути Джошеві, що цього вечора ми могли б розбити табір раніше, давши мені змогу трохи пополювати чи порибалити.

— Це означатиме, що ми не дістанемося наступного міста завтра ополудні, — поважно сказав він.

— Завтрашній вечір — це теж досить скоро, — тихо запевнив я його.

Він повернув голову в мій бік, можливо, тільки для того, щоб краще мене почути, але його покриті полудою очі, здавалося, заглядали мені всередину. Тяжко було витримати прохання, яке я там бачив, але я йому не відповів.

Коли повіяло прохолодою, я почав шукати годяще місце для табору. Нічноокий рушив уперед, на розвідку, і тут зненацька я відчув, як його шерсть стає дибки.

Там люди, від них тхне падлом і їхніми власними нечистотами. Я чую їхній запах, бачу їх, але не відчуваю їх інакше.

Мені передалася тривога, яку він завжди відчував у присутності перекованих. Я поділяв її. Знав, що колись вони були людьми, мали ту іскру Віту, що й усі живі істоти. Мені дивно було бачити, як вони рухаються й говорять, і не відчувати, що вони живі. А для Нічноокого це було так, наче камені ходять і їдять.

Скільки їх? Старі, молоді?

Більше за нас і більші за тебе. — Вовчий погляд на дійсність. — Полюють на дорозі, відразу за поворотом перед вами.

— Зупиняємось тут, — різко наказав я. Три голови здивовано повернулися до мене.

Запізно. Занюхали вас, підходять.

Нíколи кидатися врозтіч, нíколи вигадувати правдоподібну брехню.

— Перед нами перековані. Їх більше ніж двоє. Пильнують дорогу, а зараз рушили в наш бік. — Стратегія? — Приготуйтесь, — наказав я супутникам.

— Звідки ти це знаєш? — з викликом спитала Гоні.

— Тікаймо! — скрикнула Пайпер.

Її не обходило, звідки я це знаю. З того, як розширилися її очі, я зрозумів силу її страху.

— Ні. Вони нас доженуть, а коли це зроблять, ми будемо задихані. А навіть якщо зуміємо втекти, однаково завтра мусимо їх проминути.

Я кинув свого клунка на дорогу, копняком відштовхнув його геть. Ніщо в ньому не було ціннішим за моє життя. Якщо ми переможемо, зумію знову його підібрати. Але Гоні, Пайпер і Джош — музиʹки. Несли у вузлах свої інструменти. Ніхто з них і не подумав позбутися ноші. Я не витрачав дихання, переконуючи їх це зробити. Пайпер і Гоні майже інстинктивно стали обабіч старого. Надто сильно стиснули свої ціпки. Мій легко ліг мені в долоню, я тримав його в рівновазі та напоготові, чекаючи. На мить усі мої думки завмерли. Здається, руки самі знали, що їм робити.

— Кобе, подбай про Гоні та Пайпер. Мною не переймайся, просто не дозволь їх скривдити, — стисло наказав мені Джош.

Його слова прокотилися крізь мене, і зненацька мене залляв жах. Тіло втратило позу легкої готовності, і все, про що я думав, — це біль, який принесе мені поразка. Я почувався хворим, розгубленим, більше, ніж будь-чого іншого, хотів просто повернутися і втекти, не думаючи про менестрелів. «Чекай, чекай, — хотів я скрикнути навздогін дню. — Я не готовий до цього, не знаю, битимусь, утечу чи просто зомлію на місці». Та час не знав милосердя.

Проходять крізь чагарник, — передав мені Нічноокий. — Двоє йдуть швидко, один відстає. Думаю, він дістанеться мені.

Будь обережний, — перестеріг я його.

Чув, як вони з хрускотом долають чагарник, відчував їхній огидний запах. За мить Пайпер скрикнула, помітивши їх, а потім вони з-поміж дерев кинулися на нас. Якщо моя стратегія зводилася до того, щоб стояти й битися, то їхня — просто підбігти й напасти. Обидва були більшими за мене, і скидалося на те, що не мають жодних вагань. Вбрання брудне, але більш-менш ціле. Гадаю, вони недовго були перекованими. Обидва мали тяжкі киї. Мені забракло часу роздивитися щось більше.

Перековування не робить людей ні дурними, ні повільними. Не маючи власних почуттів, вони не здогадувалися ні про емоції інших людей, ні про те, до чого емоції спонукають їхніх ворогів. Тому їхні дії часто були майже незбагненними. Це не робило їх ні менш розумними, ніж тоді, коли вони були цілісними, ні менш вправними в поводженні зі зброєю. А все-таки змушувало негайно вдовольняти свої прагнення, цілковито по-тваринному. Коня, вкраденого сьогодні, могли з’їсти вже завтра просто тому, що голод був безпосереднішим відчуттям, ніж зручність їзди верхи. У битві вони не підтримували одне одного. Всередині їхніх груп не було вірності. Могли як обернутися одне проти одного, змагаючись за здобич, так і кинутися разом проти спільного ворога. Разом подорожували й разом нападали, але не узгоджували своїх зусиль. А втім, перековані зоставалися брутально підступними, немилосердно хитрими у своїх намаганнях здобути бажане.

Я все це знав. Тож не здивувався, коли обидва мене оминули, щоб спершу напасти на слабших. Боягузливе полегшення, яке я відчув, виявилося несподіванкою для мене самого. Воно паралізувало мене, наче один із моїх снів, і я дозволив їм промчати повз мене.

Гоні та Пайпер били ціпками так, як на це спроможні розлючені й перелякані менестрелі. Жодного вміння, жодного вишколу, навіть досвіду, щоб битися як команда, замість зачіпати палицями одна одну чи Джоша. Їх навчено музики, а не боротьби. Джош був затиснений усередині, він міцно тримав свого ціпка, але не міг замахнутися ним без ризику вразити Гоні чи Пайпер. Шал спотворив його обличчя.

Тоді я міг утекти. Міг ухопити свого клунка й тікати дорогою, не оглядаючись назад. Перековані не гналися б за мною, вдовольнившись легшою здобиччю. Та я не зробив цього. У мені все ще зоставалися якісь уривки відваги чи гордості. Я напав на одного з чоловіків, меншого, хоча він здавався вправнішим в орудуванні києм. Залишив Гоні та Пайпер дубасити більшого, а сам змусив другого зайнятися мною. Мій перший удар влучив йому по щиколотках. Я хотів його скалічити чи принаймні збити з ніг. Він заревів від болю, обернувся, кинувся на мене, але здавалося, що удар геть його не вповільнив.

Це ще одне, що я зауважив у перекованих: вони, здається, менше відчували біль. Я знав, що коли самого мене піддано страшним побоям, то значна частка цього страху полягала у тривозі через нищення мого тіла. Дивно було усвідомити, що я емоційно прив’язаний до власної плоті. Моє глибоке прагнення втримати її в доброму стані було сильнішим за звичайне уникання болю. Людина пишається власним тілом. Коли воно ушкоджене, то це щось більше, ніж просто фізична шкода. Регал знав це. Знав, що кожен удар, завданий мені його стражником, разом із синцем залишав по собі страх. Невже я знову перетворюся на хворобливу істоту, яка дрижала від