Мандри убивці - Робін Хобб
Якусь мить я усвідомлював себе як Фітца. Не думаю, що хлопець міг мене відчути. Це не я до нього поскіллив, це він потягся до мене власним зародковим Скіллом. Я не мав жодної влади над його тілом і був замкнений у його переживаннях. Я прилучився до цього хлопця, чув його думки й поділяв його відчуття, як колись до мене прилучався був Веріті. Та я не мав часу подумати ні як я це зробив, ні чого я так несподівано прилучився до незнайомця. Бо не встиг Чед кинутися у безпечну темряву, як груба рука вхопила його за комір і потягла назад. На коротку мить страх паралізував його, і ми разом глянули вгору на задоволену бородату пику пірата, який нас піймав. Збоку до нього підійшов інший пірат, напівглузливо, напівзлобно вищирившись. Від страху Чед обм’як у стиску напасника. Безпорадно глянув на змах ножа, на клин яскравого світла, що прослизнув по вістрі, яке наближалося до його обличчя.
Якусь хвильку я поділяв з ним пекучо-холодний біль, коли ніж протяв мені горло й тепла мокра кров потекла мені по грудях, а тоді болісну мить розуміння, що це вже кінець, що вже запізно, що я вже мертвий. Коли вже безтямний Чед, відпущений піратом, упав на закурену вулицю, моя свідомість звільнилася від нього. Я витав там, на одну страшну хвилину відчувши думки пірата. Чув грубий гортанний голос його компаньйона, який копнув мертвого хлопця ногою в чоботі, і знав, що він докоряє вбивці — змарнував того, кого можна було перекувати. Убивця зневажливо пирхнув і кинув якусь відповідь. Вона мала означати, що хлопець був надто юний, прожив не досить багато, щоб витрачати на нього час Володарів. З нудотним виром емоцій я дізнався, що вбивця прагнув двох речей: виявити хлопчині милосердя й насолодитися, завдавши смерть власною рукою.
Я заглянув у серце свого ворога. Та однаково не розумів його.
Я плив над вулицею слідом за ними, безтілесний і нематеріальний. Ще мить тому відчував якусь нагальну потребу. Зараз не міг її згадати. Натомість вирував, наче імла, ставши свідком падіння і плюндрування міста Грімсмайр у герцогстві Бернс. Мене раз у раз притягало до когось із мешканців, і я ставав свідком боротьби, смерті, дрібної перемоги завдяки втечі. Я й досі можу, заплющивши очі, пізнати ту ніч, згадати десятки страхітливих моментів із життів, які ненадовго поділяв. Під кінець я дістався до якогось чоловіка, що з великим мечем у руках стояв перед своїм домом, охопленим вогнем. Стримував трьох піратів, а його дружина з дочкою тим часом намагалися підняти балку і звільнити пійманого в пастку сина, щоб потім усім разом утекти. Ніхто з них не покинув би решту, а втім, я знав: чоловік надто втомлений і ослаблений втратою крові, він не може навіть підняти свого меча, не те що орудувати ним. Я відчував, як пірати з ним граються, заманюють, щоб виснажити, а тоді вони зможуть захопити й перекувати всю сім’ю. Смертний холод охоплював чоловіка, а я поділяв це відчуття. На мить його голова схилилася, опустившись до грудей.
Зненацька оточений ворогами чоловік підвів голову. В його очах з’явилося дивно знайоме світло. Обіруч стиснув меча і з ревом плигнув на нападників. Двоє впало від його першої атаки, помираючи зі здивуванням, що й досі малювалося на їхніх обличчях. Третій зустрів його меча своїм, вістрям до вістря, але не зміг протистояти його шаленству. Кров крапала з ліктя містянина, блищала в нього на грудях, та меч його бринів, наче дзвін, пробиваючи захист противника, а тоді раптовим танцювальним рухом, легким, мов пір’їнка, нарисував червону лінію на горлі пірата. Коли розбійник упав, чоловік обернувся і кинувся до дружини. Вхопив балку, не зважаючи на полум’я, що вже бігло по ній, і підняв її з синового тіла. Востаннє його очі зустрілися з очима дружини.
— Біжи! — гукнув він їй. — Бери дітей і тікай!
Тоді впав на землю неживий.
Коли жінка із закам’янілим обличчям ухопила дітей за руки та помчала з ними, я відчув, як із тіла мертвого чоловіка здіймається якийсь дух. «Це ж мій», — подумав я, та відразу збагнув, що це не так. Він зауважив мене і обернувся, його обличчя так скидалося на моє. Або ж скидалося, коли він був у моєму віці. Я здригнувся, дізнавшись, яким досі сприймає себе Веріті.
Ти? Тут? — Він докірливо похитав головою. — Це небезпечно, хлопче. Навіть я вчинив по-дурному, зважившись на це. Та що ще можемо зробити, коли вони кличуть нас до себе? — Пильно мене оглянув, а я стояв перед ним, занімівши. — Коли це ти набрав сил і таланту для Скілл-ходіння?
Я промовчав. Не мав ні відповіді, ні жодних власних думок. Почувався як мокре простирадло, що тріпоче на нічному вітрі, не матеріальнішим за підхоплений вихором листок.
Фітце, це небезпечно для нас обох. Повертайся. Повертайся негайно.
Чи в називанні людського імені справді є якась магія? Древня мудрість часто запевняє, що так воно й є. Несподівано я згадав, хто я і що я не звідси. Та гадки не маю, як тут опинився, не кажучи вже про те, як повернутися до власного тіла. Я безпорадно глянув на Веріті, неспроможний навіть сформулювати прохання допомоги.
Він зрозумів. Простяг до мене примарну руку. Я відчув його дотик, наче він поклав долоню мені на чоло й легенько підштовхнув.
Моя голова лупнула об стіну стодоли, і зненацька в очах мені зблисли іскри від удару. Я сидів у стодолі заїзду «Терези». Довкола мене була тільки мирна темрява, сонні тварини, лоскітна солома. Я поволі зсунувся на бік, голова паморочилася, нудота підступила до самісінького горла. Слабкість, яка часто опановувала мене після скіллення, накочувалася хвиля за хвилею. Я розтулив було рота, щоб покликати на допомогу, але з моїх губ зірвалося лише безсловесне каркання. Я заплющив очі та провалився в забуття.
Прокинувся аж перед світанком. Доповз до свого клунка, понишпорив у ньому, а тоді потягся, хитаючись, до задніх дверей заїзду, де майже виблагав у тутешньої кухарки горнятко гарячої води. Вона недовірливо дивилася на те, як я кришив туди ельфійську кору.
— Чи ти не знаєш, що це для тебе недобре? — перестерегла вона мене, а потім з осудом дивилася, як я, обпікаючись, пив гірку настоянку. — Таке дають рабам, там, у Бінгтауні. Примішують до їхньої їжі та води, щоб трималися на ногах. Вганяє їх у розпуку, хоч і збільшує силу, так принаймні я чула. Відбирає в них охоту опиратися.
Я ледве її чув. Чекав, коли напар подіє. Я зібрав кору з молодих дерев і боявся, що вона заслабка. Так воно й було. Минув певний час, перш ніж я відчув, як крізь моє тіло пропливає теплий потік, додає мені енергії, припиняє тремтіння рук і очищує зір. Я встав зі
