Мандри убивці - Робін Хобб

— Як думаєш, міг би ти продекламувати поему цілком? — з викликом спитав Джош.

— Може, й так. — Я волів не ризикувати, хоча й знав, що зможу.

І Барріч, і Чейд часто тренували мене, виробляючи навички запам’ятовування. А сьогодні я чув цю поему так часто, що не міг викинути її з голови.

— То спробуй. Але не промовляй. Співай.

— Я не маю голосу для співу.

— Як можеш говорити, то можеш і співати. Спробуй. Зроби старому ласку.

Може, послух перед старшими людьми надто в’ївся мені в душу, щоб опиратися йому. А може, причиною був вираз обличчя Гоні, з якого було видно: вона сумнівається, що я зумію це зробити.

Я прокашлявся і почав. Співав потихеньку, доки Джош жестом не наказав мені підняти голос. Кивав головою, коли я змагався з поемою, час від часу кривився, якщо я брав не ту ноту. Я майже дістався середини, коли Гоні сухо зауважила:

— Риба пригорає.

Я облишив пісню та кинувся відсовувати камінь і загорнуту рибу з вогню. Хвости й справді обгоріли, але решта була чудова, гаряча та пружна. Ми поділили рибу на порції, свою я їв надто швидко. Навіть подвійна порція мене не наситила б, а все-таки я мусив вдовольнятися тим, що мав. Дорожній хліб напрочуд добре смакував із рибою, а потім Пайпер заварила нам чаю. Ми вклалися на своїх покривалах навколо вогню.

— Кобе, чи з тебе добрий писар? — зненацька спитав мене Джош.

— Не такий добрий, як хотілося б, — заперечив я. — Але якось справляюся.

— Не такий добрий, як хотілося б, — пробурмотіла Гоні до Пайпер, передражнюючи мене.

Арфіст Джош пропустив її слова повз вуха.

— Ти вже надто дорослий, але можеш навчитися співу. Голос у тебе не такий і поганий, ти співаєш по-хлоп’ячому, не знаючи, що маєш тепер голос чоловічої глибини й відповідні легені. Пам’ять у тебе чудова. Граєш на якихсь інструментах?

— На морському ріжку. Але не дуже добре.

— Я міг би навчити тебе грати на ньому добре. Якщо ти залишишся з нами…

— Батьку! Ми ж ледь його знаємо! — запротестувала Гоні.

— Я міг би сказати те саме тоді, коли минулої ночі ти спускалася з горища, — м’яко зауважив він їй.

— Батьку, ми лише розмовляли. — Глянула на мене так, наче я її зрадив. Язик у мене в роті набрав смаку шкіри.

— Знаю, — погодився Джош. — Сліпота загострила мій слух. Але якщо ти визнала когось людиною, з якою можна безпечно розмовляти вночі, сам на сам, то я можу визнати його настільки безпечним, щоб запросити в наше товариство. Що ти на це, Кобе?

Я повільно хитнув головою, тоді заговорив уголос:

— Ні. Попри все, дякую. Я ціную те, що ви пропонуєте мені, чужинцеві. Піду з вами до наступного міста й зичу вдало знайти інших товаришів, які подорожуватимуть із вами далі. Але… Я справді не хочу…

— Ти втратив когось тобі дорогого. Я це розумію. Але повна самотність не є доброю для жодної людини, — тихо сказав Джош.

— Кого ти втратив? — прямо спитала Пайпер.

Я спробував надумати, як це пояснити, щоб не відповідати на дальші запитання.

— Свого діда, — сказав я нарешті. — І дружину.

Промовити ці слова було однаково що роз’ятрити рану.

— Що трапилося? — спитала Пайпер.

— Дід помер. Дружина мене покинула. — Я сказав це коротко, бажаючи, щоб вони від мене відчепилися.

— Старі люди вмирають, як приходить їхній час, — лагідно зауважив Джош, але Гоні грубувато перебила його мову:

— Це те кохання, яке ти втратив? Що ти винен жінці, яка тебе покинула? Хіба що ти дав їй привід це вчинити?

— Йдеться радше про те, що я не дав їй приводу залишитися, — неохоче зізнався я. Потім відверто додав: — Прошу. Я не хочу про це розмовляти. Взагалі. Доведу вас до наступного міста, але після цього піду своїм шляхом.

— Добре. Сказано недвозначно, — з жалем промовив Джош. Щось у його тоні змусило мене почутися грубіяном, але я не хотів забрати назад жодного слова.

Решту вечора ми мало розмовляли, і я був за це вдячний. Пайпер запропонувала, що візьме на себе першу варту, а Гоні другу. Я не заперечував, бо знав, що Нічноокий кружлятиме поблизу всю ніч. Мало що мине його уваги. Я краще спав просто неба, тож швидко прокинувся, коли Гоні схилилася і розштурхала мене. Я сів, потягся, тоді кивнув їй головою на знак, що заступаю на варту, а вона може йти спати. Підвівся, розворушив вогонь, сів біля нього. Гоні сіла поруч.

— Я тобі не подобаюсь, правда? — тихо спитала вона. Її тон був лагідним.

— Я тебе не знаю, — відповів я настільки тактовно, наскільки міг.

— Угу. І не хочеш знати, — зауважила вона. Зміряла мене поглядом. — Але я хотіла краще тебе пізнати, відколи побачила, як ти почервонів у заїзді. Ніщо так не збуджує моєї цікавості, як чоловік, що червоніє. Мало я знала чоловіків, які так сильно червоніють лише тому, що їх застукано, коли вони витріщалися на жінку. — Її голос став низьким і гортанним, вона довірчо схилилася вперед. — Я дуже хотіла б знати, про що ти думав, коли стільки крові припливло тобі до обличчя?

— Лише те, що я грубо повівся, так витріщаючись, — щиро відповів я.

Вона всміхнулася мені.

— А я подумала щось інше, дивлячись на тебе.

Облизнула губи кінчиком язика і присунулася ближче. Я зненацька затужив за Моллі, так сильно, що аж болісно.

— Мені не до серця така гра, — просто сказав я Гоні. І підвівся. — Думаю, піду зберу трохи дров для вогнища.

— Думаю, що знаю, чого дружина тебе покинула, — їдко промовила Гоні. — Кажеш, не до серця? Думаю, твоя проблема трохи нижче.

Підвелася і повернулася до покривал. Я почув тільки полегшення, що вона дала мені спокій. Як і казав, пішов зібрати більше хмизу.

Першим, про що я спитав Джоша вранці, коли той устав, було:

— Скільки звідси до наступного міста?

— Коли йтимемо так швидко, як учора, то будемо там завтра ополудні, — відповів він мені.

Я відвернувся, почувши в його голосі розчарування. Коли ми закинули свої клунки на плечі й рушили в дорогу, я з гіркотою подумав, що покинув знайомих мені людей, аби уникнути саме такої ситуації, в якій опинився тепер з відносно незнайомими. Міркував, як жити між людьми так, щоб не бути зв’язаним їхніми сподіваннями та залежностями.

День стояв теплий, але не спекотний. Був би я сам, приємно було б іти цією дорогою. В лісі по один бік від неї перекликалися птахи. З другого боку дороги між негустих дерев видно було річку, вниз по течії час від часу пропливали баржі, вгору проти течії повільно рухалися веслові судна. Ми мало розмовляли, і за якийсь час Джош знову змусив Пайпер декламувати «Пожертву Кроссфаєра». Коли вона помилялася, я мовчав.

Мої думки вільно витали. Все було куди легшим, коли я не мусив перейматися наступною трапезою або чистою сорочкою. Я вважав себе таким спритним у контактах з людьми, таким умілим у своєму ремеслі. Але тоді я мав Чейда, з яким міг складати плани змов, і час, аби обдумати те, що скажу та