Мандри убивці - Робін Хобб
Нікого там нема, — нетерпляче нагадав мені Нічноокий.
Ти певен?
Так само, як певен, що маю вовчого носа, а не ту марну грудку під очима. Мій брате…
Він не закінчив цієї думки, та я відчув його безсловесний неспокій за мене. Я майже поділяв це почуття. Частина мене знала, що боятися нічого, бо перековані забрали, що хотіли, і пішли собі. Інша частина не могла забути тягаря того чоловіка на мені і сили того копняка. Колись мене так само притисли до кам’яної підлоги підземелля, били кулаками й ногами, а я нічого не міг зробити. Тепер, коли цей спогад повернувся, я міркував, як житиму з ним.
Нарешті я ввійшов до хатки. Навіть змусив себе запалити світло, навпомацки знайшовши кремінь. Поспіхом, тремтливими руками зібрав те, що перековані мені залишили, і загорнув у плащ. Відчинені двері за мною скидалися на грізну чорну щілину, крізь яку вони щомиті могли ввійти. Та, зачинивши їх, я міг би потрапити у пастку всередині. Навіть Нічноокий, що стеріг порога, не міг мене заспокоїти.
Вони взяли тільки те, що могли використати відразу. Перековані не планували на довше, ніж одна поточна мить. Усе сушене м’ясо з’їдено або порозкидувано. Я не хотів брати з собою те, чого вони торкалися. Відкрили мою писарську скриньку, але втратили інтерес до її вмісту, не знайшовши там нічого їстівного. Що ж до меншої шкатулки з отрутами і зіллям, то, мабуть, вирішили, що там писарські горщики з кольоровим чорнилом. Навіть не зачепили її. З мого вбрання взяли тільки одну сорочку, а я не мав жодної охоти повертати її собі. Сам добряче продірявив її на животі. Тож забрав те, що зосталося, і пішов геть. Перетнув луг, вибрався на вершину узгір’я, звідки міг оглянути все внизу з усіх боків. Там я сів і тремтливими руками спакував майно, взяте в дорогу. Загорнув усе у свій зимовий плащ, туго обв’язав шкіряними ремінцями. Ще один ремінець дозволив мені закинути клунок на плече. Як матиму більше світла, зможу вигадати кращий спосіб нести його.
— Готовий? — спитав я Нічноокого.
Зараз ми полюємо?
Ні. Рушаємо в дорогу. — Я завагався. — Ти голодний?
Трохи. Тобі так спішно йти звідси?
Мені не довелося обдумувати відповідь.
— Так.
То не переймайся. Можемо і йти, і полювати заодно.
Я кивнув, тоді глянув на нічне небо. Знайшов там Орача, зорієнтувався по ньому.
— Туди, — сказав я, вказавши по той бік узгір’я. Вовк не відповів, а просто встав і рішуче потрюхав у вказаному мною напрямку. Я пішов слідом за ним, нашорошивши вуха та нагостривши чуття на все, що могло рухатися поночі. Рухався я тихо, ніхто не йшов слідом за нами. Ніхто, крім мого страху.
Нічні подорожі стали нашим звичаєм. Я планував подорожувати вдень і спати вночі. Та після першої ночі трюхання крізь ліси за Нічнооким мисливськими звіриними стежками, що вели у більш-менш годящому напрямку, я вирішив, що так буде краще. Однаково не міг спати вночі. Кілька перших діб мені складно було заснути навіть удень. Я знаходив спостережний пункт, який водночас давав нам притулок і місце, щоб полежати. На ту мить був певним, що цілковито знемігся. Згортався клубком, заплющував очі, а тоді лежав, страждаючи від гостроти власних чуттів. Кожен звук, кожен запах пробуджував мою чуйність, і я не міг знову розслабитися, аж доки не вставав, щоб перевірити, чи немає небезпеки. З часом навіть Нічноокий почав нарікати на мій неспокій. Коли врешті я засинав, то лише для того, щоб невдовзі прокинутися, тремтячи і обливаючись потом. Через брак сну вдень я цілковито вибився з сил і ледве встигав, слідуючи вночі за Нічнооким.
І все-таки й ті безсонні години, і час, коли я намагався дотримати кроку Нічноокому, а голова мені пульсувала від болю, не були втраченими. Впродовж цих годин я плекав свою ненависть до Регала і його групи Скіллу. Я відточив це почуття до краю. От що він зробив зі мною. Не досить, що відібрав у мене життя, кохану, не досить, що мушу уникати дорогих мені людей і місць, не досить шрамів, які я носив, і судом, що час від часу мене корчили. Ні. Перетворив мене з людини на тремтливого переляканого кролика. Мені бракувало навіть відваги згадати все, що він зі мною скоїв, та я знав: при першому ж натиску ці спогади здіймуться і опанують мене, відібравши всю мою мужність. Спогади, яких я не міг зібрати докупи вдень, виринали фрагментами звуків, кольорів і дотиків, що мучили мене вночі. Відчуття щоки, яка торкається холодного каменю, слизького від тонкого шару моєї теплої крові. Спалах світла, що супроводжував удар, завданий кулаком мені в скроню. Хрипкі звуки, що виходили з горлянок Регалових стражників, улюлюкання і рохкання, з яким вони стежили за тим, як мене б’ють. Ці зазублені краї рвали на шмаття всі мої зусилля заснути. З відчуттям піску в очах, тремтячи, я лежав поруч із вовком і думав про Регала. Колись я кохав і думав, що це кохання проведе мене крізь усі випробування. Регал відібрав його в мене. Тепер я плекав таку ж сильну ненависть.
Дорогою ми полювали. Моє рішення завжди готувати м’ясо швидко виявилося даремним. Розпалити вогонь вдавалося хіба що в одну ніч із трьох, якщо я знаходив улоговину, де він не привернув би нічиєї уваги. А все-таки я не дозволив собі скотитися нижче тваринного рівня. Дотримувався чистоти і дбав про своє вбрання, наскільки дозволяло наше грубе життя.
План, який я склав для нашої подорожі, був простим. Ми перетнемо весь край, доки не дістанемося Оленячої ріки. Рівнобіжно з нею йшла дорога до Турлейка. Цим шляхом подорожувала сила-силенна людей. Вовку складно буде зостатися непоміченим, але це найшвидша дорога. Звідти недалеко до Трейдфорда над Синьою рікою. У Трейдфорді я вб’ю Регала.
Ось і весь мій план. Я уникав обмірковувань, як цього доп’ясти. Уникав переживань через усе, чого не знав. Просто йшов уперед, день за днем, доки не досягну своєї мети. Цього я навчився, коли був вовком.
Я знав узбережжя з літа, коли орудував веслом на військовому кораблі Веріті, званому «Раріск», але не мав ближчого знайомства з краєм у глибині Баку. Щоправда, якось я проїхав ним, дорогою в Гори, на церемонію зашлюбин Кеттрікен. Тоді я був одним із учасників весільної валки, мав доброго коня і добре спорядження. Тепер я подорожував сам, пішки, тож мав час обдумати побачене. Ми перетинали якісь дикі землі, та багато з них колись були літніми пасовищами для стад овець, кіз і більшої худоби. Час від часу переходили луги, зарослі некошеною травою по груди заввишки, і натикалися там на вівчарські хатини, холодні й покинуті з минулої осені. Стада, які траплялися нам по дорозі, були малими і близько не такими, як я затямив з минулих років. Я бачив куди менше свинопасів і гусячих пастушок, ніж їх було під час моєї першої подорожі цими землями. Підійшовши ближче до Оленячої ріки, ми проминули поля зі збіжжям, теж значно менші, ніж я пам’ятав. Багато доброї землі лежало облогом, зарісши дикими травами.
Я не міг цього збагнути. Я бачив, як таке діялося на побережжі, де часті піратські наїзди нищили селянські стада і посіви. Останніми роками все, що вціліло від вогню чи грабежів піратів червоних кораблів, йшло на податки, на військові кораблі та солдатів, що