Мандри убивці - Робін Хобб

Але я вже занадто став людиною, аби чинити так, як він. Уже наступного дня почав громадити провізію. Попри протести Нічноокого, я намагався впольовувати більше, ніж нам потрібно було на щодень. Коли ж нам таланило, не дозволяв йому об’їдатися, а відбирав у нього частину м’яса та коптив його. Завдяки вічному лагодженню Баррічевої упряжі я вмів поводитися зі шкірою досить управно, щоб зробити собі м’яке літнє взуття. Старі чоботи добре змастив жиром і відклав їх на зиму.

Днями, коли Нічноокий дрімав на сонці, я збирав різні рослини. Деякі з них були лікарськими, і я хотів мати їх напохваті: вербова кора від пропасниці, корінь малини від кашлю, подорожник від зараження, кропива від кровотечі й таке інше. Інші були не такими невинними. Я змайстрував кедрову шкатулку і наповнив її. Наготував і склав туди отрути, як учив мене Чейд. Цикута, бліда поганка, паслін, серцевина бузини, чернець і серцестиск. Вибирав найкраще, як умів: одні тому, що вони не мали ні смаку, ні запаху, інші тому, що їх легко було переробити на дрібний порошок чи прозору рідину. Ще я зібрав ельфійську кору, потужний стимулятор, до якого вдавався Чейд, щоб допомогти Веріті витримати сеанс скіллення.

Регала має оточувати й охороняти його група Скіллу. З усіх них я найбільше боявся Вілла, але не легковажив жодного. Я пам’ятав Барла як сильного рослого хлопця, а Каррод між дівчатами мав славу фертика. Але ті дні давно минули. Я бачив, на що Скілл перетворив Вілла. З Карродом і Барлом я давно вже не стикався і не міг робити жодних припущень щодо них. Усі вони пройшли вишкіл у Скіллі, і, хоч мій природний дар здавався колись значно сильнішим за їхній, я на власній шкурі впевнився: знають способи використання Скіллу, незрозумілі навіть Веріті. Якби я зазнав Скілл-атаки з їхнього боку й вижив, то потребував би ельфійської кори, щоб відновити сили.

Я змайстрував інший ящик, доволі великий, щоб помістити туди шкатулку з отрутами, а водночас схожий на скриньку писаря. Хотів прикинутися мандрівним писарем. Помітивши скриньку, якийсь випадковий знайомий мав би набрати такого враження. Пера для письма я здобув у пійманої нами дикої гуски. Деякі порошкові барвники зробив сам, а щоб їх зберігати, наготував кістяні трубочки із затичками. Нічноокий неохоче вділив мені кілька волосків на грубі пензлі. Тонші пензлі я намагався зробити зі шерсті кролика, але наслідки вдовольнили мене лише частково. Це було недобре. Люд чекав від писаря, що він матиме чорнило, пензлі та пера для свого ремесла. Я мимоволі визнав слушність Пейшенс. Колись вона сказала, що я маю гарний почерк, але не можу претендувати на повне писарське вміння. А втім, я сподівався, що моїх запасів вистачить на кожну роботу, за яку я міг би взятися на шляху до Трейдфорда.

І от настав час, коли я був певен, що спорядився найкраще, як умів, а невдовзі мушу рушати, щоб подорожувати за літньої погоди. Я прагнув помсти, але дивно неохоче покидав цю хатину і життя в ній. Вперше, відколи себе пам’ятаю, я прокидався добре виспаним і їв, коли був голодний. Не мав жодних завдань, крім тих, які поставив собі сам. Напевне не зашкодить, якщо я виділю якийсь час на зміцнення свого фізичного здоров’я. Хоча здобуті у підземеллях синці давно вже зблякли, а єдиними зовнішніми знаками зазнаних мною ушкоджень були шрами, інколи вранці я почувався дивно скутим. Час від часу тіло пронизував несподіваний біль, коли я надто різко стрибав чи надто швидко повертав голову. Особливо виснажливе полювання викликало в мене тремтіння, і я боявся нападу. Тому я вирішив, що перед мандрівкою доречно було б повністю одужати.

Тож ми затрималися на якийсь час. Погода була теплою, полювання вдалим. Минали дні, і я змирився зі своїм тілом. Не був уже тим фізично загартованим воїном з минулого літа, але не відставав від Нічноокого при нічному полюванні. Коли стрибав, щоб завдати смерть, мої рухи були швидкими і впевненими. Тіло зцілилося, і я залишив позаду минулі болі. Я знав, що вони були, але не думав про них надто довго. Кошмари, які мене мучили, злиняли, мов залишки зимової шуби Нічноокого. Ніколи я не знав настільки простого життя. Нарешті був у мирі із самим собою.

Та жоден мир не триває довго. Мене розбудив сон. Ми з Нічнооким встали до світанку, полювали і разом убили кількох жирних кроликів. Обране нами узгір’я було продірявлене лабіринтами їхніх нір, а полювання на них швидко виродилося у дурну розвагу — стрибки та розкопування. Коли ми вполювали достатньо, уже добре розвиднілося. Ми збігли вниз, у плямисту березову тінь, знову підживилися здобиччю і заснули. Щось, — може, нерівне сонячне світло на заплющених повіках, — занурило мене в цей сон.

Я повернувся в Оленячий замок. Лежав у старій вартівні, простягнувшись на холодній підлозі, мене обступали чоловіки з твердими поглядами. Підлога під моєю щокою була липкою від напівзастиглої крові. Я тяжко дихав, розтуливши рота, а запах і смак тієї крові злилися разом, заполонивши мої чуття. Знову прийшли по мене, не тільки чоловік із кулаками у шкіряних рукавичках, але й Вілл, невловимий невидимий Вілл тихо пробрався крізь мої стіни, щоб вкрастися у мій розум. «Прошу, зачекайте, прошу, — благав я їх. — Зупиніться, молю вас. Я не той, кого вам слід боятися чи ненавидіти. Я тільки вовк. Просто вовк, нічим вам не загрожую. Не заподію вам жодної шкоди, тільки відпустіть мене. Я для вас ніхто. Ніколи більше не завдам вам клопотів. Я тільки вовк». — Здійняв морду до неба й завив.

Мене розбудило власне виття.

Я перекотився, сперся на руки й коліна, струснувся і встав. «Сон, — сказав собі. — Це тільки сон». Страх і сором затопили мене з головою, каляючи своїми хвилями. Уві сні я благав пощади, чого не робив насправді. «Я не був боягузом», — запевнив себе. Чи був? Здавалося, я й досі відчуваю запах і смак крові.

Куди ти? — ліниво спитав Нічноокий.

Лежав глибоко в тіні, літня масть напрочуд добре його маскувала.

До води.

Я пішов до струмка, сполоснув липку кролячу кров з обличчя і рук, тоді жадібно напився. Знову помив обличчя, нігтями видряпав кров із бороди. Раптом вирішив, що не терпітиму бороди. Однаково не збираюся йти туди, де хтось міг би мене розпізнати. Повернувся до вівчарської хатки, щоб поголитися.

У дверях я наморщив носа, почувши затхлий запах. Нічноокий мав рацію: спання у чотирьох стінах ослаблювало мій нюх. Тяжко повірити, що я це витримував. Я неохоче ввійшов досередини, видуваючи з носа людські запахи. Кілька днів тому падав дощ. Волога дісталася до мого сушеного м’яса, і частина зіпсувалася. Я перебрав його, морщачи носа від того, як сильно воно зіпсувалося. У деяких шматках з’явилися черв’яки. Ретельно перевіривши решту свого м’яс­-ного запасу, я відштовхнув надокучливе відчуття неспокою. Лише витягши ніж і зчистивши з нього дрібний пил іржі, я зізнався собі в тому, що відчував.

Минуло багато днів, відколи я був тут.

Можливо, тижнів.

Я й гадки не мав про біг часу. Глянув на зіпсоване м’ясо, на куряву, що покрила мої порозкидувані речі. Відчув свою бороду, був вражений тим, наскільки вона відросла. Барріч та Чейд залишили мене тут