Книга імен - Джил Грегорі

Нью-Йорку накрапував дощ. Із сумкою через плече Девід вибіг східцями на поріг нічим не примітного особняка на розі й натиснув на дзвінок. Чекаючи, доки йому відчинять, він розглядав срібну мезузу з вигадливим візерунком, прикріплену до дверей центру Б'наї Їсроель.

Йому відчинив худорлявий, доволі молодий чоловік, одягнений скромно в білу сорочку, широкі чорні штани та трикотажну чорну ярмолку. Він провів його до приміщення, що колись, очевидно, було вітальнею в чийомусь приватному будинку. Розкішний особняк перетворили на цілком пристойний лабіринт офісів.

— Я рабин Цві Гольдштейн, помічник рабина Бен Моше, — сказав чоловік на ходу, ведучи Девіда коридором до аудиторії з широкою зеленою дошкою, встановленою перпендикулярно до двох довгих стін із книжковими полицями. Девід пробіг очима по корінцях книжок і зауважив, що всі вони гебрейською мовою. В аудиторії приємно пахло крейдою, старою шкірою та мастикою для підлоги.

— Ми дивилися ті сторінки, які ви надіслали факсом рабинові Бен Моше. — Рабин Гольдштейн усміхався й насилу стримував радісне збудження. — Він дуже хоче з вами зустрітися.

Чудово. Може, тут я нарешті щось довідаюся, — подумав Девід.

Останнім часом щоразу, коли він заглядав у щоденник, то неодмінно натрапляв на сторінку з новим ім'ям Стейсі.

І від цього йому ставало дуже неспокійно.

— Я піду й скажу рабинові, що ви вже тут, а ви, може, тим часом вип'єте чаю?

— Ні, дякую. — Залишившись наодинці, Девід запхав руки в кишені й підійшов до єдиного в кімнаті вікна. По склу струмками стікав дощ, через що обриси будинків та автомобілів розпливалися. Він мимоволі згадав кадри з вибухом іранського танкера, які бачив по телевізору в аеропорті, чекаючи оголошення посадки. Здавалось, останнім часом по телебаченню показують лише погані новини.

Він здригнувся від несподіванки, коли тихий голос за спиною перервав його думки.

— Шалом, Девіде. Прошу, ходімо. Поговоримо нагорі, у моєму кабінеті.

Девід здивувався. Він сподівався почути їдишський чи російський акцент, тим часом немолодий рабин, що стояв перед ним, говорив із ледь уловимою новоанглійською вимовою. Голос він мав скрипучий — той ніби пасував до його кістлявої статури. Рабин Елізер Бен Моше був худорлявим і здавався таким самим давнім і потріпаним, як ті книжки, що стояли на полицях. Він був геть сивий, зі сріблястою бородою, що легкими закрученими пасмами спадала до середини грудей. Ідучи за рабином нагору сходами з килимком, Девід звернув увагу, який той хирлявий. Простий чорний піджак прямо-таки висів на його кістлявих плечах і здавався завеликим, певно, розміри на два, начебто від часу покупки його власник дуже зсохся.

Бен Моше зачекав, доки Девід усядеться зручно в його тісному кабінеті. У карих очах можна було прочитати гострий неспокій, цікавість, надію.

— Ви принесли свій щоденник? І камінь?

Який довгий вступ! Девід поліз до сумки й витяг записник у червоній шкіряній обкладинці. Коли він поклав його на стіл, у рабина загорілись очі. Девід дістав із кишені й агат і тоді побачив на столі біля комп'ютера ті сторінки, які раніше надіслав рабинові факсом. На них щось було написано, але він не міг прочитати, що саме.

Рабин простягнув по камінь висохлу старечу руку, і Девід, лише мить повагавшись, поклав агат йому на долоню.

Рабин Бен Моше мовчки, затамувавши подих, дивився на гладкий, відшліфований агат. Тоді глибоко зітхнув, і його хирляві груди затряслися.

— Він не має граней.

Девід мовчки спостерігав, як рабин швидко відчинив шухляду стола й витяг лупу, тоді, перевертаючи камінь з боку на бік, уважно оглянув його крізь лупу під усіма можливими кутами.

З усього, що трапилось останнім часом, найбільше Девіда спантеличило те, що цей камінь — річ, яку він тримав на столі з тринадцяти років, — має якесь значення. Але рабин проводив пальцем по гебрейських літерах із такою шаною, таким благоговінням, що він стримався й вирішив почекати, доки той сам почне розмову про імена.

— Це старовинний священний камінь. — Рабин Бен Моше підвів голову й подивився йому в очі. — Бачите, який він — круглий і світиться? Цей агат відполірований, але не мерехтить і не відбиває світла. Це тому, що він не має граней. До середніх віків усі камені обтесували саме так.

Девід іще раз подивився на молочно-голубий камінь, що його він так недбало зберігав на долоні керамічної мавпи.

— Ви хочете сказати, що цей камінь походить із середньовіччя?

— О ні. Він набагато старіший. Йому не одна тисяча років — насправді він походить із біблійних часів.

Із біблійних часів. Девід був приголомшений. І не дуже повірив рабинові. Звідки в Кріспіна Мюллера міг узятися камінь з біблійних часів?

— Мені сказали, що він має магічну силу. — Девід сподівався, що рабин розсміється.

Однак той, не відводячи погляду, кивнув.

— Тут так і написано.

Тоді рабин стиснув камінь у долоні й пошепки проказав по-гебрейськи молитву.

— Ви юдей. Розумієте молитву Шехехіяну? Я щойно подякував Богові за те, що Він дозволив мені дожити до цієї миті.

У Девіда мурашки пішли по спині. Про що він говорить? Чим така особлива ця мить? І який стосунок має камінь Кріспіна до того, що в його щоденнику написане ім'я Стейсі?

Рабин обережно поклав камінь поряд із щоденником. Девід нахилився