Книга імен - Джил Грегорі
— З Еббі все гаразд. Вона тільки зламала руку. А от Кріспін...
Він змовк і спохмурнів. Ділон мовчки чекав.
— Кріспін впав у кому. Лікарі казали, можливо, він ніколи з неї не вийде. Батько час від часу цікавився, у якому він стані, протягом року чи близько того. Його відвезли назад до Швейцарії, але покращення не було. — Девід похитав головою. — У мене залишилась одна його річ. Але я досі не можу збагнути, навіщо йому був камінь із написом гебрейською мовою.
— Це ти про що? — Ділон схилив голову набік.
Девід знизав плечима.
— У нього був такий голубий камінь, дуже гладенький. Агат завбільшки з виноградину. Коли він агітував нас із Еббі вилізти на дах, то розмахував ним і нахвалявся, що камінь має магічну силу й оберігатиме нас від падіння. Якась чортівня, правда? — запитав похмуро.
— Цей камінь досі в тебе?
— Як тільки розтанув сніг, я пішов на те місце, де ми впали, — просто так, подивитися, — і раптом побачив його в траві. Я зовсім про нього забув. Підняв і залишив собі — на згадку про те, як дорого часом коштує імпульсивність.
Ділон дивився на нього з цікавістю.
— І ти знаєш, що написано на тому камені?
Девід фиркнув.
— Мабуть, слова якогось мудреця. Щось на кшталт: «Тяжіння — хай його дідько вхопить».
Коли за Девідом зачинилися двері, священик задумався. Підійшов до полиць із книжками і взяв грубий том про юдейську магію. Закопиливши губу, подивився у зміст, тоді розгорнув книжку на потрібній сторінці.
За півгодини він поставив том назад на полицю й узяв телефон.
Розділ п'ятий
п'ятницю вранці Девід виїхав на вулицю D і рушив у напрямку Пенсильванія-авеню. Був гарний серпневий день. У цілковитій тиші Девід об'їхав довкола Капітолію та знову виїхав на Пенсильванія-авеню — він навмисне не вмикав ні радіо, ні програвача компакт-дисків. Хотів прийти на прийом до гіпнотерапевта з абсолютно свіжою головою.
Припаркувався, вимкнув двигун і подивився вгору на високий цегляний будинок, де розташовувався офіс гіпнотерапевта, з надією і страхом водночас. Будівля не виглядала загрозливо. То чому ж йому так похололо в грудях?
Ну що ти, чоловіче, заради Бога, ти ж вилазив на високі гори. Переживеш якусь годину гіпнозу. Чого ти боїшся?
І раптом він збагнув. Він боїться, що це нічого не дасть, що гіпноз нічого йому не прояснить. Що імена лунатимуть у голові довіку й назавжди залишаться таємницею.
Перші кілька років після падіння страх не полишав його ні на мить. Спочатку він його буквально паралізував: Девід боявся ескалаторів, відкритих сходів, атракціонів — будь-якої висоти.
Батьки тягали його від одного психіатра до іншого, але зрештою Девід сам знайшов спосіб, як побороти страх. У шістнадцять років він нарешті втомився постійно боятися, зненавидів і самого себе, і той нудотний мандраж, що раз по разу зводив нутрощі.
Рік тому кільком сенаторам, у тому числі його батькові, погрожували розправою. Роберт Шепард відразу найняв собі та своїй родині охоронців. До Девіда приставили Карла Гатчинсона, колишнього моряка, розумного, жвавого й незворушного. Хлопці швидко потоваришували, і, замість того щоб зневажати охоронця, який усюди ходив за ним слідом, Девід — навпаки — із задоволенням проводив час із Гатчем.
Гатч навчив його піднімати тягарі й боксувати, і незабаром м'язи на юному тілі Девіда налилися силою, водночас з'явилася впевненість у собі. Коли погрози сенаторам припинилися, Гатча й інших охоронців звільнили, проте Девід із Гатчем не припинили спілкування. І коли Девід остаточно зважився здолати страх висоти, то звернувся по допомогу саме до Гатча.
Батьки відпустили його на два тижні до Арізони, де родина Гатча мала невеличку хатинку. І там Девід подивився своєму страху в обличчя.
Він попросив Гатча взяти його в гори. Спершу вони лише сходили кам'янистими стежками, зарослими чагарником та перекотиполем. За якийсь час Девід вирішив, що цього йому замало, і наполіг, щоб Гатч відвіз його до Прескотта, де він спробує підкорити круту й неприступну Гранітну гору заввишки шість тисяч футів.
Гатч — слід віддати йому належне — не посміявся з нього. І хоч першого разу Девід спромігся подолати лише тисячу футів, цього виявилося досить. Він відчув смак.
Два тижні в горах стали найвиснажливішими й найзахопливішими в його житті. Девід повернувся до Коннектикуту з обвітреним обличчям, увесь у синцях і подряпинах, проте з переконанням, що не поступиться, доки не підкорить Гранітну гору. І це був лише початок.
Колись він переміг страх висоти, тепер знав, що мусить перемогти страх перед цими іменами.
Він саме виходив з авта, коли задзвонив мобільник. Звучала мелодія з «Чарівника країни Оз» — значить, це Стейсі. Удвох вони стільки разів переглядали цей фільм, що він і досі знає напам'ять усі діалоги.
— Привіт, Мишеня. — Він усміхнувся, подивився