Книга імен - Джил Грегорі

Чоловіки, позривавшись на ноги, перезиралися між собою, вражені та зворушені. Понад сто поколінь їхніх предків наполегливо шукали цього знання, прагнули до цієї мети. Передчуття близького успіху, цілковитого духовного просвітлення приголомшувало, п'янило, як солодка пристрасть, як вогонь, що спалює тіло та звільняє душу.

— Будьмо, друзі! — Ді Стефано підніс келих і зустрівся поглядом зі своїм заступником Альберто Ортеґою. Колишній Генеральний секретар ООН широко йому всміхнувся і теж підніс келих.

— Приготуймося ж до решти подорожі. — Неспішно, смакуючи, ді Стефано відпив темного густого портвейну, решта зробили те саме. Цей звичний ритуал заспокоїв його й підбадьорив.

Він згадав, як йому дозволили взяти в ньому участь уперше. У ніч напередодні він не стулив очей і ані крихти не проковтнув за весь день.

Батько ніколи й натяком не давав йому зрозуміти, що відбувається в цій кімнаті протягом тих особливих прийомів, які влаштовувалися двічі на рік. У дитинстві він знав лише, що слуги починають готуватися до цих банкетів уже за кілька днів, і навіть мати не сміє туди заходити.

Бувало, він прокидався о п'ятій ранку від шурхоту автомобільних шин на всипаній гравієм алеї, що вела з пагорба на шосе, — це гості, наче зірки, що гаснуть перед світанком, тихо зникали.

Що вони робили тут усю ніч? Він знав, що батько — важлива персона, так само, як і ті чоловіки, що приїздили сюди двічі на рік, — серед них були відомі політичні діячі й глави держав.

Здавалося, ніби ООН проводить засідання на Сицилії, у них удома.

Відколи різьблені подвійні двері вперше зачинилися перед ним, залишаючи його на самоті у викладеному мармуром передпокої, він завжди мріяв бути там, сидіти поруч із батьком і слухати, убирати в себе владу, що зосереджувалася в цій кімнаті.

Аж коли йому виповнилося вісімнадцять, він одержав власний талісман — золотий перстень, якого ніколи не знімав, — а також запрошення на ці збори.

Від побаченого там йому стало гидко.

Дивовижно, але мало-помалу ритуал, яким закінчувався вечір, почав йому подобатися. Батько, котрий, на щастя, мав терпіння й чуйність, пояснив, чому це потрібно робити і яку високу мету вони переслідують. Жінки, що їх вони посвячують, відіграватимуть важливу роль, коли світ належатиме їм. Ретельно відібрані, ізольовані, вони будуть потрібні, щоб виконувати свою природну функцію. Добровільно або примусово.

І тепер, коли він, бувало, не міг заснути в ніч напередодні ритуалу, це вже не мало нічого спільного зі страхом.

Він простягнув засмаглу руку й натиснув на кнопку на стіні. Стіна безшумно відсунулась.

Вона чекала там у напівтемряві: чорноволоса, гола, із зав'язаними очима.

Дехто з чоловіків нетерпляче засовався, наперед уявляючи той божественний екстаз, який на них чекає. Інші навпаки завмерли, не зводячи з дівчини хижих поглядів.

Це були розумні й освічені чоловіки, можновладці, віддані справі. Як і їхніх попередників, кожного ще в дитинстві ретельно відібрали для цієї честі, цього випробування, цієї найвідчайдушнішої і найнебезпечнішої місії.

«І немає у світі мудріших людей, ніж вони», — думав із задоволенням ді Стефано. Ніхто з тих дурників, що борсаються у фізичному світі, анічогісінько не знає про гносеїв.

Дівчину притягли ближче.

Альберто Ортега наблизився до стіни, де на полиці в підсвітленій скляній скриньці виблискували, неначе темні зірки, два давні камені — аметист і смарагд. Їм було по кілька тисяч років. Це були два з дванадцяти давніх каменів, на основі яких пізніше з'явилися камені знаків зодіаку. Обережно, намагаючись не трясти скринькою, Ортеґа дістав ритуальний келих і невеличкий срібний флакон. Насипав у келих трохи блакитного порошку, доки гранули не вкрили вигравірувану на дні змію, що кусає власний хвіст. Ді Стефано наблизився, щоб налити в келих вина з кришталевого графина; дівчина схлипувала. Він дивився, як темно-червона рідина піднімається до другої змії, вигравіруваної на половині висоти келиха; тоді розмішав вино пальцем.

Із блиском в очах він дав знак, щоб дівчині розв'язали очі. Не звертаючи уваги на переляк на її обличчі, він підніс келих до тремтячих вуст.

— Прошу, не треба, — благала вона, відчайдушно намагаючись відвернутися.

— Ану припини скиглити, — тихо наказав ді Стефано, торкнувши пасмо, що впало їй на щоку, а тоді міцно схопив іззаду за волосся й відхилив голову. — Ти маєш бути вдячна. Тебе обрано для великої справи.

Дивлячись просто у вічі, він влив їй у рот майже всю гіркувату рідину з келиха, і за мить вона затремтіла, неначе в лихоманці. Тоді він передав келих — спочатку Ортезі, той відпив ковток і передав його далі Одіамбо Мофулатсі, третьому за рангом. Швидко келих обійшов увесь стіл — кожен відпив малесенький символічний ковток.

Раптом плечі дівчини конвульсивно затрусилися.

Світ закрутився, перед очима затанцювали різнокольорові вогні, серце закалатало так, що аж заболіло в грудях. Вона відчула на собі змій, вони повзали по тілу, обплітали плечі й груди. А тоді відчула запах чоловіків.

Вогні, чоловіки, жах — усе змішалося й разом навалилося на неї, і вона дико закричала.

В очах йому аж пекло. Графіки на пласкому двадцятичотирьохдюймовому моніторі зливалися. Три дні на цьому стільці, втомлено думав він. Три дні він порівнював графіки, накладав один на інший. Три дні шукав збігів у транскрипціях, намагаючись розшифрувати три останні імені. Зі стогоном він вимкнув комп'ютер. Досить.