Книга імен - Джил Грегорі

Опинившись у своєму кабінеті, подалі від галасу преси й штовханини, він замкнув на ключ різьблені дубові двері й розгорнув записку. Читаючи, примружився.

Ла Дусер захопив головний зразок. Пошуки тривають.

Уже нічого не болить. Девід подивився вниз на своє тіло на лікарняному візку і здивувався, що на грудях у нього стільки крові. П'ятеро... шестеро... семеро... стільки людей схилилося над ним... стільки метушні... чому вони просто не дадуть йому спокій? Йому так хочеться спати...

Ось до нього йде Кріспін. Дивно, в нього теж під ногами немає підлоги.

Коли Кріспін наблизився, вони обоє подивилися вниз і побачили, що напруження в операційній сягнуло піку.

Девід почув, як хтось його кличе, але тієї ж миті Кріспін показав угору на яскраве світло.

— Неймовірно, правда?

«Отак, — подумав Девід. — Справді неймовірно. Навіть дивовижніше за північне сяйво, яке я бачив минулого літа».

Кріспін рушив назустріч цьому світлу, і Девід попрямував за ним. Раптом сліпуче сяйво огорнуло їх. Вони опинилися всередині нього й попливли якимсь довгим тунелем. Попереду було ще яскравіше світло, і вони рушили швидше.

Девідові тепер було так спокійно, так радісно. Так затишно.

Раптом він зауважив у неземному світінні в кінці тунелю рух, і крізь тишу до нього долинув якийсь дивний гомін. Кріспін застряг десь позаду, тимчасом як Девіда щось тягнуло далі, неначе велетенський магніт.

І тут трапилося незбагненне.

Гомін перетворився на заглушливий рев: Він побачив перед собою обличчя. Невиразні, розпливчасті, вони про щось благали. Сотні. Тисячі.

О Боже! Хто ці люди?

Він почув протяжний крик. Здається, минула вічність, доки він збагнув, що це його власний голос.

— Він помирає! Дефібрилятор! — крикнула Генрієта.

Доші занесла розряди над Девідовими грудьми.

— Готово! — І дала розряд.

— Ще раз! — наказала Генрієта. Схилившись над цим чорнявим підлітком, вона відчула, як на обличчі в неї проступає піт. — Девіде, повернися. Девіде! Слухай мене. Повернися!

Доші стояла з розрядами напоготові. Генрієта швидко глянула на монітор. Тиск далі на нулі. Пульс ледь-ледь пробивається. Чорт забирай!

— Доші, ще раз!

Затри години доктор Генрієта Гарднер закінчувала паперову роботу. День був важкий. Усе почалося з тридцятип'ятирічної жінки з серцевим нападом, тоді немовля, що поранило собі голову виделкою. А насамкінець троє підлітків, яким одного морозного пообіддя заманулося ризикнути життям — видертися на якийсь клятий дах.

Одна обійшлася синцями на шиї та зламаною рукою.

Інший розтрощив праве стегно й нині перебував у глибокій комі.

А ще одного вона насилу вирвала з лещат смерті. Цікаво, чи бачив він оте світло?

Зітхнувши, доктор Генрієта Гарднер поставила теки на полиці й пішла додому годувати собаку.

ауль ла Дусер, щось собі наспівуючи, відчинив багажник винайнятого «ягуара». Потихеньку витяг із-під вовняного пледа гвинтівку й раптом відчув, що страшенно зголоднів. Що ж, лишилося недовго. Дорогою, приблизно за десять миль до цього місця, він помітив таверну просто неба, і йому страшенно захотілося тушкованої ягнятини з чаркою анісового лікеру.

Він подивився на годинник. Часу досить. Із двома охоронцями він уже покінчив, скотивши їхні тіла вниз із пагорба. Він випереджав графік — за п'ять годин він поверне авто й полетить до Лондона, щоб чекати там наступного завдання. Часу вистачить навіть на дві чарки анісового лікеру.

Він навмисне пішов крізь оливкову плантацію, відчуваючи дивний неспокій. Крізь темні окуляри бачив яскраві промені все ще гарячого вечірнього середземноморського сонця. Він волів працювати в темряві.

Щоправда, в юності йому випало стільки гарувати під цим нещадним сонцем, що він навчився зносити його; тож витримає й тепер. З-під пахв лився піт, та він не зважав. Вибрав позицію так, щоб було добре видно всю територію позаду будинку. Тоді вдихнув з інгалятора й налаштувався чекати.

Від аромату оливкових дерев запекло в горлі. Цей запах навіяв спогади про дідову ферму в Тунісі, де він із шести років мозолився, як невільник. Відрізав гілочки й садив у землю, щоб із них виростали нові оливкові дерева, і так по десять годин на добу під палючим сонцем. У горлі було сухо, як у люльці, й страшенно пекло.

І яка винагорода чекала його після цієї рабської праці? Скибочка хліба, шматочок сиру? А нерідко