Книга імен - Джил Грегорі

— Емілі плакала, — відповіла та, старанно облизуючи морозиво-ріжок.

— Але ж там була її мама.

— Я була ближче, — твердо стояла на своєму Стейсі.

Мередіт сердилась, а от Девід зрозумів малу. В очах трирічної дитини, коли вона вимовляла ці слова, було щось дуже чисте. Щось, що не мало назви. Він став на коліна й серйозно потис їй ручку.

— Емілі пощастило мати таку подружку, як ти, Стейсі. Напевне, ми з тобою теж потоваришуємо.

Секретарка тихо постукала у двері Апекса Дорсета й відразу відчинила їх. Девід швидко пройшов повз неї до затишного сонячного кабінету.

Алекс Дорсет щось писав за столом. Це був доволі огрядний лисуватий чорношкірий чоловік із довгими вусами й глибоко посадженими карими очима. У кабінеті панував безлад і пахло засобом для полірування меблів. Девід нарахував чотири тарелі з різноманітними цукерками — до кожного можна було дотягтися з одного зі стільців, розставлених по кабінету.

— Прошу, — пухкою рукою Дорсет показав Девідові на м'яке чорне розкладне крісло перед столом. — Прошу сідати, професоре Шепард, і спробуйте розслабитися. Ви, схоже, трішки схвильовані.

— Я хочу, щоб ви мене загіпнотизували. — Девід сперся долонями на Дорсетів стіл. — Просто зараз.

— Спочатку я мушу дещо довідатися. По телефону ви окреслили проблему в дуже загальних рисах. Чому б вам не розповісти мені докладніше, наприклад, про головний біль, що його ви тоді згадали?

— Головний біль мене зараз цікавить найменше! — У розпачі він ударив рукою по столу. Від напруження на шиї набрякли жили. — Я мушу з'ясувати, що це за імена.

Дорсет звів брови.

— Передусім ви мусите заспокоїтися, лише тоді я зможу вас загіпнотизувати. Прошу, сядьте й розкажіть мені про цю свою напасть.

Девід змусив себе сісти й викласти скорочену версію того, що раніше розповів Ділонові. До чого тут Стейсі? Чому в щоденнику з'явилося її ім'я? Він мусить це з'ясувати.

— З телефонної розмови я зрозумів, що це складний випадок. — Гіпнотерапевт легенько постукав олівцем по столу.

— Чорт забирай, ще й який складний! Можемо почати негайно?

— Спробуймо.

Дорсет, важко ступаючи, обійшов довкола стола та сів на стілець поруч із Девідом; той нервово зітхнув і змусив себе заплющити очі. Відкинувся на опущену спинку крісла й почув, як клацнув умикач магнітофона. Дорсет запевнив, що Девід прокинеться відсвіжілим і пам'ятатиме все, що згадав під гіпнозом, і наказав слухати його голос.

Голос гіпнотерапевта був низький, глибокий, заспокійливий, як у диктора радіо.

— Рахуйте у зворотному порядку... п'ять... тепер чотири...

За кілька секунд Девіда огорнула прозора темрява. Він кудись плив... геть від болю, що стугонів у скронях... від тривоги... від думок...

Він слухався голосу. Цей рівний, спокійний голос привів його знову в ту зиму, коли йому було тринадцять, на засніжений дах високого гарного будинку. Ось Кріспін Мюллер легко біжить попереду.

— Еббі! Хапай мою руку! Еббі!

— З Еббі все нормально, Девіде, — каже Дорсет. — Ти в лікарні. Біля тебе лікарі. Бачиш їх?

— Бачу себе. На грудях кров. Лікарі схилились наді мною.

— Тобі боляче?

— Ні, я просто кудись пливу. Тепер і Кріспін тут — лікарів уже немає. Що це за світло?

— Подивися сам. Іди до нього, Девіде. Нічого не бійся. Скажи мені, що ти бачиш.

Світло, м'яке прекрасне світло. У цьому світлі він бачить людей, постаті, обличчя. Скільки облич! Вони йому щось кричать, простягнувши руки з-за блискучої мерехтливої веселки. Він зачудовано дивиться на їхні обличчя — прозорі, з виразом болю й благання.

Крик майже поглинає світло, стукає в голові, гримить, наче грім. Їхні імена. Вони вигукують свої імена. Він чує сотні імен, тисячі, чує знову та знову. А тоді всі ці спотворені стражданням обличчя разом викрикують одне-єдине слово.

Захор.

Раптом усе зникло.

Коли Девід розплющив очі, м'яке світло в кабінеті Дорсета, здавалося, пекло йому в потилицю.

Голова розколювалась, дихав він часто й уривчасто.

— Усе гаразд, Девіде?

— Ви мали б це краще знати, лікарю. — Перемагаючи слабість, він сів.

Дорсет подав йому склянку води.

— Пам'ятаєте все, що казали мені?

— Кожне слово. — Девід зблід. Йому непросто було осягнути те, що він щойно пережив знову. Замість відповідей у нього тепер з'явилося ще більше запитань.

— Я завжди пам'ятав, як мене тягнуло до якогось яскравого світла. Але геть забув, що бачив там усі ці обличчя... й чув, що вони кричали. — Девід зморщив чоло. — Хто такий Захор? — запитав він радше сам себе. — Вони всі разом сказали це слово. Захор.

Дорсет уважно подивився на нього.

— Може, вам варто пошукати у