Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Террі Гудкайнд

— Взяти їх!

Себастян схопив Дженнсен за руку і потягнув до залу. Дівчина мчала за ним у якомусь дикому пориві. Їй було соромно: адже вона сперечалася з професіоналами в питаннях, про які не мала ні найменшого уявлення. Що вона собі уявила? Хто вона така? Та абсолютна нікчемність!.. Дженнсен відчувала себе повною дурепою.

Коли вони пробігали повз високі вікна — ті самі, у яких всього кілька митей назад бачили Мати-сповідницю і лорда Рала, — щось привернуло увагу дівчини. Дженнсен, ковзаючи і витягнувши руки, намагалася зупинитися сама і зупинити Себастяна.

— Дивись!

Себастян неспокійно глянув услід солдатам, які віддалялися, але все-таки підійшов до вікна, на яке вказувала Дженнсен, енергійно киваючи головою.

Десятки тисяч кавалеристів вишикувалися по той бік палацових галявин. Це був фронт, що простягнувся до самого підніжжя горба і мав намір дати відсіч ворогові. Ніби злившись в єдине ціле, солдати страхітливо розмахували сокирами і списами і вигукували оглушливі бойові кличі.

Дженнсен ошелешено спостерігала за ними: перед ними не було супротивника. Тим не менш воїни з оглушливими криками понеслися вперед. Дівчина чекала, що вони рвонуть назустріч противнику, розташованому під стінами палацу. Можливо, вони помітили наближення ворога, якого Дженнсен просто не бачила.

Однак на середині галявини воїни з чимось зіткнулися. Пролунав оглушливий гуркіт, неначе перед ними стояла стіна невидимих ворожих солдатів.

Дженнсен не вірила своїм очам. Вона намагалася зібратися з думками і усвідомити, що відбувається, однак не могла знайти для страхітливої картини жодного пояснення.

Те, що вона бачила, було неймовірним. На тілах людей і коней з'являлися рани. Коні іржали і падали, ламаючи ноги. Людські голови і руки перекидалися в повітрі, наче їх відрубували сокирою або мечем. Всюди юшила кров. Люди падали від ударів, що наносилися невідомо ким. Різанина була настільки страшна, що зелена трава на схилі пагорба скоро стала червоною.

І там, де тільки що звучали бойові кличі, тепер були чутні пронизливі стогони страху, страждання і болю: люди, майже розчленовані на шматки, з відрубаними кінцівками, смертельно поранені, намагалися відповзти туди, де безпечно. Але на всьому полі битви такого місця не було, а були лише жах, сум'яття і смерть.

Дженнсен з жахом глянула на розгублене обличчя Себастяна.

І тут палац здригнувся, ніби в нього вдарила блискавка. Слідом за відлунням громоподібного удару, зал наповнився клубами диму. А за ним з'явилися язики полум'я. Себастян схопив дівчину за руку і потягнув у нішу біля вікна.

По залу, підхоплюючи дерев'яні уламки і підпалюючи драпірування, пронісся буревій. Уламки скла і металу, чіпляючись за стіни, дзвеніли і скреготали.

Ледь хвиля диму і полум'я прокотилася, Дженнсен і Себастян, вийнявши з піхов зброю, помчали туди, куди пішов імператор Джеган.

Питання та заперечення, що хвилювали Дженнсен, були забуті — вони просто стали недоречними.

Тепер було важливо лише одне: Річард Рал чомусь опинився тут, і Дженнсен повинна зупинити його. Голос підганяв її щомиті. Вона не намагалася змусити його замовчати — хай розпалює вогонь жагучого бажання помсти, нехай переповнює її непереборної жагою вбивства.

Вони мчали повз високі двері і світлі вікна. Біля кожного вікна стояв стілець. Стіни були облицьовані дерев'яними панелями. На кожній панелі красувалися елегантні срібні дзеркальні лампи, але Дженнсен не помічала їх: в першу чергу в очі кидалися розмазані червоні плями на стінах, забризкана кров'ю полірована підлога і лежачі всюди нерухомі тіла.

На підлозі чергового залу лежали щонайменше п'ятдесят солдатів з штурмової роти. Практично всі були обпалені і понівечені осколками скла і уламками дерева. Багато облич були понівечені до невпізнання. Кінці переламаних кісток стирчали з просочених кров'ю кольчуг або шкіряних обладунків. На підлозі в безладді валялася зброя, всюди були калюжі запеченої крові з обривками кишок, ніби хтось розсипав корзини закривавлених мертвих вугрів.

Серед мертвих була і жінка — одна з сестер. Її майже розірвало навпіл, а на обличчі застиг здивований вираз.

Дженнсен нудило від важкого запаху, вона насилу переводила подих, перестрибуючи з одного чистого п'ятачка на інший і намагаючись не посковзнутися на людських нутрощах. Жах від побаченого був настільки великий, що вона навіть не усвідомлювала того, що відбувається. Емоції, здавалося, теж померли. Дженнсен просто діяла, як у сні.

Проминувши тіла, вони пішли по кривавому сліду, ведучому в черговий лабіринт коридорів і залів. Здалеку долинали людські крики. Дженнсен з полегшенням почула голос імператора. Все це було схоже на гавкіт зграї хортів, що йдуть по сліду лисиці і не збираються випускати здобич.

— Пане! — Почувся звідкись збоку крик одного з солдатів. — Туди!

Себастян зупинився, зорієнтувався і потягнув Дженнсен в чудову кімнату. На підлозі лежав вишуканий килим з витканим іржаво-коричневим ромбовидним орнаментом, вікна були задраповані пишними зеленими портьєрами. Уздовж стін вишикувалися дивани, яких Дженнсен ніколи не бачила, ніжки столів і стільців були химерно викривлені. По витонченій обстановці можна було припустити, що кімната призначалася для інтимних зустрічей. Солдат стояв в дверному отворі, що вів в наступний зал.

— Це вона! Швидше! Це вона! — Волав він до Себастяна. — Я тільки що бачив, як вона промайнула!

Мечем він показав на двері. Не встигли Себастян з Дженнсен підійти до нього, як почувся глухий удар. Солдат упустив меч і схопився за груди. Він помер, стоячи на ногах, з широко розкритими ротом і очима, і не було видно того, хто його вбив.

Дженнсен відштовхнула Себастяна до стіни, ледь він устиг зробити крок до дверного отвору. Їй зовсім не хотілося, щоб він познайомився з невідомою зброєю, які вбили солдата.

Тут же пролунав якийсь дивний свист і тріск. Дженнсен повалила Себастяна на підлогу, затиснула його в кут між підлогою і стіною, прикрила своїм тілом. І міцно заплющила очі. Ударна хвиля вдарила в стіни, з гуркотом пронісши через кімнату купу каміння. Дженнсен закричала від страху…

Коли, нарешті, все стихло, над ними висіла хмара пилу. Проте ні Дженнсен,