Відірвана від коренів - Наомі Новік

Шилка бігла ясно і прямо під гарячим сонцем, що піднімалося. Його диск виблискував на воді. Ми швидко ковзали вздовж нього, по півмилі з кожним змахом весел. Я отримала уявлення, як жінки перуть білизну на березі біля Понеца, завісивши берег купою білих полотен, і дивлячись, коли ми як маленька колібрі пролетіли мимо, і, коли ми проходили повз Вйосну, то на мить опинилися серед вишневих дерев, невеликі плоди на яких тільки формувалися, а в калюжах все ще плавали опалі пелюстки. Я не побачила Двернік, хоча відчула, коли ми проходили повз його. Я упізнала кривий берег річки, за півмилі на схід від села, і озирнулася, щоб побачити яскраву латунну фігурку на шпилі церкви. Вітер дув нам в спину.

Я продовжувала тихо наспівувати, поки попереду не виросла темна стіна дерев. Серкан поклав весла на дно човна. Він повернувся і подивився на землю перед деревами, і його обличчя було похмурим. Я зрозуміла його, після нашої битви лінія випаленої землі зникла, і тепер там була суцільна товста зелена трава.

— Ми спалили її на милю вздовж кордону, — сказав він. Він дивився на південь в сторону гір, наче намагвся оцінити відстань, яку Вуд пройшов до цього моменту. Я не думала, що це мало значення в даний час. Однак це було надто далеко, хоча й не так далеко, як могло бути. Ми хотіли знайти спосіб зупинити просування Вуду, інакше нас тут би не було.

Течія Шилки тягнула нас за собою, і ми дрейфували. Попереду тонкі темні дерева підводили свої довгі руки і пальці мереживним узором уздовж річки, стіна лісу зростала на обох берегах. Він повернувся до мене, і ми взялися за руки. Він проспівав заклинання відволікання і невидимості, і я підтримала його, шепнувши нашому човнику, що він пливе порожім старим човном на воді, борти зношені і зламані, і натикається м'яко на каміння. Ми намагалися нічим не цікавитися і нічого не помічати, щоби нас не помічали теж. Сонце вже було високо над головою, і смуга світла бігла вниз по річці, між тінями дерев. Я поставила одне з весел позаду нас, як кермо, і тримала нас на блискучій дорозі.

Береги стали вищими і більш дикими, ожина, повна червоних ягід і гострих шипів, як зуби Дракона, блідо-білих і смертельно гострих. Дерева росли густо і були деформовані і величезні. Вони перехилялися через річку і кидали тонкі батоги гілок в повітря, дряпаючи більшу частину неба. Вони виглядали так, як звук гарчання. Наш безпечний шлях звузився ще більше, і вода під нами бігла мовчки, як ніби вона теж була у бігах. Ми тулилися посередині човна.

Нас зрадив метелик, невеличкий клаптик чорного і жовтого, який загубився і прилетів з лісу. Він опустився відпочити на ніс нашого човна, змучений, коли птах, як чорний ніж, майнув з-за дерев і схопив його. Тепер він сидів на носі з поламаними крилами метелика, що стирчали з його дзьоба, і ковтав його — впоравшись трьома швидкими рухами, він подивився на нас — очима, як маленькі чорні намистини. Серкан спробував схопити його, але птах метнувся геть, у гущавину дерев, і холодний вітер прокотився по річці і по наших спинах.

Стогін прийшов з берега. Одне зі старих масивних дерев подалося у воду, коріння вилізло з землі берега, і воно з гуркотом упало в воду позаду нашого човника. Річка під нами здійнялася догори. Моє весло випало. Ми вхопилися за боки човна і трималися, човник закрутило на поверхні хвилі і понесло кормою вперед. Корма занурилася у хвилі, і вода хлинула з усіх сторін, обдавши крижаним холодом мої голі ноги. Ми продовжували крутитися; Я побачила, що ми привернули увагу ходуна біля поваленого дерева, на березі. Він ривком повернув голову, щоб побачити нас краще.

Серкан крикнув,

— Rendkan selkhoz!! — і наш човен вирівнявся. Я вказала рукою на ходуна, але знала, що було вже занадто пізно.

— Polzhyt, — сказала я, і вогонь розцвів раптовим оранжево-яскравим спалахом на його тілі. Але він повернувся і втік у ліс на чотирьох ногах, дим і помаранчеве світло тепер було далеко позаду. Нас побачили.

Повна сила погляду Вуда обрушилася на нас, як удар молотком. Я впала на дно човна, у холодну воду, через шок замочивши свій одяг. Дерева тепер тяглися до нас, розтягуючи колючі гілки над водою, листя падало навколо і збиралося в результаті на дні нашого човна. Ми пройшли поворот, і попереду було півдюжини ходунів, з богомолом глибокого зеленого кольору на чолі, і вони перегороджували річку, тримаючись один за одного, як жива гребля.

Вода ожила, Шилці ніби хотілося пронести нас повз них, але їх було занадто багато, і ще більше входило в річку з берегів. Серкан встав у човні, і почав заклинання вогню, готуючись вдарити їх вогнем і блискавкою. Я підхопилася, схопила його за руку і потягла до себе, у задню частину човна і у воду, відчуваючи його вражене обурення і смикання в моїй руці. Ми занурилися глибоко і виринули серед плаваючого листя, схожі на гілку, блідо-зелену і коричневу, таку як інші поряд з нами. Це була ілюзія, і цього не було; Я тримала її у серці, не бажаючи нічого більше, ніж бути листком, крихітним відірваним листочком. Річка схопила нас у вузькому місці швидкою течією і жадібно понесла далі, ніби тільки й чекала такого шансу.

Ходуни схопили наш човен, і богомол потрощив його на частини своїми пазуристими передніми лапами, розбив на друзки і оглянув частини поклавши голову набік, як ніби намагаючись знайти нас. Він підвів блискучі світлі очі і подивився навколо і назад. Але на той час ми вже знайшли ногами дно; річка пронесла нас далі, через вир, в каламутну зелену тишу, геть з погляду Вуда, і виплюнула у квадратне вікно сонячного світла, покрите десятками листочків. Вгорі за течією, ходуни і богомол били і молотили воду своїми кінцівками. Ми виплили на поверхню в тихому місці і вода