Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Головний мудрець королівства був занурений у безтурботний сон. Йому снилися глибокі підземелля: скарбниці, повні стародавніх манускриптів і магічних таємниць.
Тому гуркіт у двері, який безжально розсіяв солодкий туман сновидінь, пролунав для Маріла наче падаючого гуркіт каміння, і він з жахом підскочив на ліжку, вирішивши, що це стіни підземель почали валитися, і що він навіки залишиться похований під купами вікового каміння разом зі своїми стародавніми рукописами.
Маріл витер холодний піт із чола, потягнувся до невеличкого графина, що стояв біля ліжка на круглому табуреті, і з жадібністю напився.
Коли наполегливий звук повторився, Маріл, все ще перебуваючи під владою кошмарного пробудження, підстрибнув на ліжку і розплескав воду.
Але це б не гуркіт каменепаду, а всього лише стукіт у двері.
– Що там за лихо сталося? – пробурмотів Маріл собі під ніс.
Він накинув поверх нічної сорочки свій вічний робочий халат і пішов відчиняти двері.
Знав: якщо хтось наважився стукати в його двері такої сліпої ночі, то справа, напевно, нагальна і невідкладна.
На порозі стояли Адвіан та Інга – обидва якісь скуйовджені, з палаючими обличчями, неспокійними очима.
– Вибач, що вриваємося ось так, – прошепотів Адвіан, швидко заходячи в кімнату і тягнучи за собою Інгу, – але час не чекає...
Маріл приречено махнув рукою.
– Проходьте, якщо вже так не терпиться!
Він зітхнув, з жалем поглянувши на своє затишне ліжко, застелене шовковою білизною, і запалив світильник над робочим столом, заваленим книжками та склянками.
Мудрецю було недостатньо кабінету – адже натхнення могло застати його де завгодно, навіть у спальні, тож він вважав за краще тримати під рукою все необхідне.
– Сідайте! – жестом запросив своїх гостей розташуватися з комфортом у м'яких кріслах, що стояли по різні боки столу.
– Ось, поглянь! – проігнорувавши його пропозицію, сказала Інга і сунула в руки Марилу воскову кулю.
Тільки-но віск торкнувся шкіри, як мудрець безпомилково визначив магічну енергію, якою той віск пульсував.
Маріл затремтів і, страшенно хвилюючись, почав обмацувати кулю короткими рухливими пальцями.
– Здається, мені знайома ця річ…
Він вивчив напам'ять описи всіх магічних предметів, які були згадані у книжках Уаджита.
– Знайома? – запитав Адвіан.
– Де ти його взяла, дівчинко?
Продовжуючи обмацувати кулю тремтячими пальцями, Маріл подивився на Інгу розсіяним, зануреним у власні думки поглядом.
– У лабораторії Біра. Я подумала, що воно... – відповіла та і невпевнено замовкла.
– Розповідай все! –попросив Адвіан.
– Так, власне, це почалося з того...
Маріл слухав її дуже уважно. Кров його то застигала всередині тіла, то починала закипати, з гуркотом б'ючи в скроні.
З перших же слів Інги, мудрець зрозумів, що не помилився. Це був саме вона – воскова куля, здатна виконувати будь-який намір того, хто нею володіє. А господаря куля обирає сама. У руках слабкого вона мовчить, а руках сильного – говорить, і що більша сила, то голосніший голос воскової кулі й тим складніше бажання, яке вона здатна здійснити.
Дуже давно, ще за часів першого переходу, вона був знайдена під скелею виверн і відтоді зберігався в Уаджиті. А потім кудись зникла.
Маріла охопив священний жах. Після втрати цього предмета минуло так багато часу, що спогад про нього перетворився на легенду, і вірити цій легенді чи не вірити – кожен обирав сам.
Згадувалося про цю кулю і в пророцтвах...
Думки закружляли у голові Маріла божевільними вихорами. Не тільки його пращури, а також пращури інших мудреців дуже довго її шукали і врешті-решт вирішили, що воскова куля якимось чином згинула туди, звідки й прийшла – у світ первозданної магії разом із вивернами, а вона, виявляється, всі ці роки спокійнісінько зберігалася в скринях Даяда...
Звісно, пред'являти Біру звинувачення в тому, що його предки – злодії, тепер немає жодного сенсу: довести нічого не вийде, бо хтозна що там у книгах написано. Найголовніше – куля повернулася додому.
І Маріл піднісся духом, бо отримав дуже могутній знак!. Отже, Уаджит неодмінно поверне усе, що він втратив!
Із трепетом поклав він воскову кулю в золоту чашу, призначену для змішування особливих сумішей.
– Тож Маріл, – запитав Адвіан, – що ти скажеш?
– Дуже цінна знахідка! Ця річ багато століть тому зникла з Уаджиту...
– То куля належала нам? – аж присвиснув принц.
– І досі належить, Ваша Високосте!
– То колись її було викрадено? – Інга глузливо підняла брови.
– Судячи з усього, так і було. Але цікаво, що саме ти повернула її законним господарям. Це вказує…
– … на те, що я – та дівчина з пророцтва, яка повинна пожертвувати своєю кров'ю заради порятунку вашого королівства! – без жодних емоцій, підхопила Інга.
