Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Адвіан притягнув Інгу до себе й обійняв. Вони застигли посеред кімнати, у смузі трепетного світла, що проникало з вікна.
– Чому у світі людей не буває таких чоловіків, як ти... – пробурмотіла Інга, знову тицяючись губами в його розкриті груди.
– Світ людей більше не повинен тебе цікавити...
– Але ж ти сказав, що і ваш світ не такий вже привітний до потраплянок.
– Наш світ створений так, що в ньому можливо все...
– Скажи, а пророцтво стосується тільки Уаджита? Адже тут багато інших королівств.
– Уаджит знаходиться в центрі стародавнього магічного кола – кільця виверн, тому він найбільш уразливий. Якщо ми ослабнемо, нас знищать. Навіть ті, хто зараз у союзниках не проти відтяпати собі залишки колись могутньої сили Уаджита.
– Ось воно в чому справа! То я – остання надія?
– Ще є Кайтана, її сила так само оберігає королівство, але Кайтана не така сильна, як її предки...
– А що ти казав про почати все спочатку?
– Якщо не залишиться іншого виходу. Побудуємодесь будиночок і житимемо собі…
– Гарний жарт! І ти відмовишся заради мене від титулів і багатства? А твої батьки, а всі інші мешканці королівства?
– Ти ставиш складні запитання, моя дівчинко...
– А Кайтана? Ти і її кинеш?
– Ні! Кайтана залишиться зі мною – до кінця... без мене вона пропаде. Це непросто пояснити, але між нами такий зв'язок, як між дуже близькими родичами. Якби не вона, я б уже тричі загинув...
– Маєш на увазі морську безодню?
– А ще – скажених єдинорогів...
– Знаєш, я вирішила: вийду за тебе заміж!
– Іншої відповіді я й не чекав!
– Якщо виживу. А якщо мені так чи інакше доведеться тут здохнути, то я віддам свою кров Уаджиту, щоб не даремно, – підхихикнула Інга, – Але мене ще дещо турбує...
– Що саме?
– Твої звички. Мені сказали, тобі подобається спати з кількома дівчатами одразу!
– Лула! – вигукнув Адвіан чи то з гнівом, чи то з презирством.
– Так вона не збрехала?
– Ні! Іноді траплялося усяке.
– Так ось, мій любий, якщо ми одружимося, про груповий секс забудь! – з кам’яним обличчям вимовила Інга і за мить голосно, несамовито розреготалася і затряслася від якоїсь страшенної напруги, що стискала серце.
– Ти сказала все, що хотіла? Можу тепер я говорити?
Адвіан обхопив долонями її перекошене від регіту обличчя. Очі його поперемінно змінювали колір із яскраво-зеленого на каламутно-чорний.
– Ми тут багато про що говорили, а потрібно діяти. Тож ідемо до Маріла. Прямо зараз. І віск свій захопи.
