Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Спершу вона слухала, не перебиваючи, дуже уважно.
Але коли Адвіан сухо, без емоцій і роздумів почав розповідати про сенс пророцтва, про його причини та наслідки, Інга почала пирхати й барабанити пальцями по візерунчастому стовпчику, що підтримував балдахін, потім люто смикнула шнурок. Зверху, з таємничим шарудінням, опустилася шовкова завіса.
Інга, не менш люто, смикнула ту звісу вбік і ледь не порвала.
– А Маріл, то що – істина в останній інстанції?
– Я тебе не розумію...
– Його слова не піддаються сумніву?
– Маріл – чи не єдиний, хто здатен розшифровувати старовинні тексти. Він багато років вивчає прадавню мову.
– А, ну це зрозуміло! Тобто, жодної альтернативи немає?
– Ти маєш на увазі інший вибір?
– Саме так!
– Маріл стверджує...
– Ще б пак! Якщо Маріл стверджує – то все, загортайся в простирадло і повзи на цвинтар!
– Прошу, висловлюйся так, щоб я тебе розумів!
Інга відповіла черговим зневажливим пирханням, повернулася до Адвіана спиною і скинула ноги з ліжка, маючи намір кудись бігти, але раптом передумала та так і завмерла, у напівстрибку, впершись п'ятами в підлогу.
У неї гулко запаморочилося в голові, а долоні і ступні стали не те що холодними, а крижаними – напевно, від гніву і обурення!
– Ти будеш мені вірити? – запитав Адвіан.
– Вірити? Слухай, а чому ти зі мною про це говориш? Хіба вже відомо, що це я – та сама, яку ти спершу маєш спокусити, а потім – зарізати на вівтарі, тобто на деревних коренях?
– Я говорю з тобою тому, що ти мені близька. А вони, – Адвіан недбало кивнув головою вглиб замку, – твої подруги, вони – чужі.
Принц не наполягав, не підвищував голос, ні в чому Інгу не переконував. Він говорив спокійно і вдумливо, говорив так, як відчував. Він дуже хотів, щоб вона зрозуміла: він чесний із нею, не має наміру хитрувати і вивертатися.
– І коли ж ваш найвеличніший мудрець зволить назвати ім'я приреченої жертви? – уїдливо запитала Інга.
– Не знаю. Я вже розмірковував про це...
– То що ти надумав, мислителю?
– Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: пророцтво виповнюється не так, як треба... І Маріл, він не... як ти там сказала... не має останнього слова.
– Послухай, а є можливість врятувати ваше королівство, не проливаючи всю кров? Припустімо, я – призначена. Припустимо, ми з тобою переспимо. Припустимо, моя кров наповниться якоюсь там необхідною магією. Крові в мені приблизно 4 літри. Я була донором, знаю... З мене тоді викачали 450 мілілітрів. Цього недостатньо? – сказала вона, знову повертаючись до Адвіана.
Принц засмучено похитав головою, як і раніше погано розуміючи, про що вона говорить.
– Ким ти була? – перепитав він.
– Донором. Віддавала свою кров.
– Кому і для яких цілей?
– Для благодійних!
– Кров ніколи не можна віддавати просто так, – вагомо сказав Адвіан, – бо кров –твоя особиста сила, і ніхто інший не впорається з нею, не маючи особливих знань...
– Донорство – це така звичайна в нашому світі медична процедура, коротше, довго пояснювати... Я до того веду, що можна ж пролити частину крові, а не всю. І я залишуся жива, і вишневий компот зваримо...
– Вишневий компот? – Адвіан спершу здивовано насупився, потім весело розсміявся, і від його сміху Інге теж полегшало – немов ціла гора з плечей скотилася.
– Іди сюди! – Адвіан згріб її до себе, на ліжко, притиснув своїм тілом, але робити нічого не став, тільки тихо гладив її волосся, яке розкидалося по обличчю, і тихо сміявся, – Це треба ж таке вигадати…Вишневий компот!
Інга не виривалася, лежала під ним мовчки й покірно, але обіймати його не намагалася, хоча їй дуже хотілося обхопити обома руками: міцно і з усією пристрастю – і не відпускати.
Але вона не зробила цього, бо, по-перше, сердилася на нього, а по-друге, інстинктивно боялася цієї дивної близькості, що так миттєво їх поєднала. Не знала, чи можна йому довіряти, чи не морочать їй знову голову. Адже чортів чаклун із Даяда вже намагався одурманити її...
Адвіан перестав сміятися і став серйозним.
– Коли все закінчиться, вийдеш за мене заміж?
– Ти ось навіщо так по-дурному жартуєш?
– Які жарти! Ти що, не хочеш бути королевою?
– Відчепись!
Вона майже грубо відштовхнула його і сіла, нервово заламуючи пальці. Серце хиталося, готове вивалитися з грудей назовні, і від цього хитання підводило шлунок.
– Інго! – обережно покликав Адвіан, навіть у напівтемряві помітивши її сполотніле обличчя.
– Може, ви відвалите звідси, Ваша Високосте? – просипела Інга – язик раптом став немов наждачний папір, – А завтра ми поговоримо.
