Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Він пройшов у свої покої і довго, не запалюючи світла, ходив із кутка в куток, мимоволі прислухаючись до того, що відбувається за тонкою стінкою, у кімнаті, де зараз перебуває Інга.
Строго-настрого наказав він слугам не турбувати його до самого світанку і знав: ніхто не наважиться порушити цей наказ, навіть Лула, яка мала право вільно входити до нього, коли завгодно. Але й вона чудово відчувала той момент, коли не слід переступати межу.
Так може покликати її й забутися, довіритися її вмілим рукам запашним и терпкими від запаху трав, якими вона натирала своє пишне, жагуче тіло.
Адвіан пригадав спекотні ночі, пристрасні пестощі, п'янкі поцілунки, але вони не викликали в ньому жодного спалаху фізичного збудження.
Він злякався. Чому ж у ньому все так стрімко змінилося?
Мимохідь глянувши на себе в настінне дзеркало, Адвіан ривком відчинив двері й вийшов у коридор.
Прислухався, стоячи біля Інжиних дверей, але звідти не долинало ні звуку.
Невже вона не дочекалася його і заснула? Чи навмисне зберігає безмовність, щоб він подумав, що вона відпочиває, і не наважився цю священну для неї безмовність порушити?
Він постукав.
– Інго... не спиш?
Вона не відразу відчинила двері. Але все-таки відчинила і продовжувала стояти, тримаючись за різьблену ручку і загороджуючи собою вхід.
На ній була знайома Адвіану нічна сорочка: кипенно-біла з мереживами на грудях – у таких спала його мати. Але ось тільки рукава у сорочки були обрізані, так само як і поділ.
– Я ввійду?
– Заходь!
– Що з твоїм нічним одягом? – зі сміхом запитав Адвіан, розглядаючи сильні смагляві ноги Інги, відкриті вище за коліна – скористався тим, що дівчина повернулася до нього спиною.
– Це не нічний одяг, а балахон якийсь! Я в ньому плуталася. Попросила служницю принести мені ніж і ось, таке вийшло, – вона зніяковіло, немов не побачивши, а відчувши погляд принца, спробувала обсмикнути криво підстрижений поділ, – Сподіваюся, королева не надто засмутиться...
У глибині кімнати горів світильник. У прочиненому вікні вкрадливо шарудів вітер.
– Я, взагалі-то, спати збиралася, – сказала Інга, забираючись із ногами на ліжко і накидаючи на них зверху покривало.
– Ти втомилася?
– Так... дуже метушливі дні...
– Тоді я, напевно, піду... після поговоримо...
– Ні, краще залишайся! – тихо, але з силою вимовила Інга, – мені сумно й самотньо...
Її очі в сутінках спалахували дивним золотистим вогнем, а прочинені губи злегка тремтіли.
Адвіан на мить заплющив очі. Слова дівчини були наче зізнання, але в чому вона йому зізнавалася, Адвіан не міг або боявся уявити.
Він теж забрався з ногами на ліжко і притулився спиною до стіни.
– Про що ти хотів поговорити? – запитала Інга.
