Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Розумниця Кайтана домисливши, що на сьогодні це її останній політ, і скоро вона опиниться вдома в теплі свого лігва, серед спокою кам'яних стін, ще азартніше замахала крилами.
Адвіан мовчав, поглядаючи на худу, голоногу, розпатлану крихітку, яка по-хазяйськи розмістилася на спині виверни, схрестивши ноги.
Вона виглядала зовсім дитиною, хоча принц знав, що років їй стільки ж, скільки й Олесі – двадцять.
Дивною здалася йому легка, ніби невловима схожість трьох дівчат. Вони начебто й зовсім різні, але щось їх безсумнівно об'єднує.
І легка ніжність хитнулася в його душі.
Ніжність, яку він, можливо, відчув би до своєї сестри, якби вона в нього була.
І дивлячись на Ліку, що не приховувала свого захоплення польотом, він дедалі більше переконувався в намірі за любу ціну врятувати дівчат.
Про свою пристрасть до Інги він постарався поки що забути і сприймати те, що відбувається, холодним розумом, але серце його стискала тиха, безнадійна туга...
– Чи Олеська згадувала мене? – випитувала Ліка у милого дідуся – головного мудреця королівства – Маріла.
Він здавався їй саме милим дідусем, таким безпечним і, – судячи з мудрого відкритого погляду, – знаючим про все на світі.
– Вона дуже багато говорила про тебе, – охоче відповідав Маріл.
Безпосередність дівчини розчулювала його, до того ж ось у такій довірчій розмові, якраз і може відкритися багато цікавих таємниць.
– Вона дуже сумує і за тобою, і за Інгою. Адже ви подруги, хіба не так?
– Інга! – пирхнула Ліка, – Інга нам ніхто, просто... сусідка по неприємностях, а неприємності, між іншим, з її вини і сталися. Ми собі спокійно на машині їхали, а вона під колеса з парку вистрибнула... Козли одні за нею гналися. Вона, звісно, сказала, що ні в чому не винна перед цими козлами, але я відповідати за її слова не можу... Ух ти, яка красуня! – вигукнула Ліка, тикаючи пальцем у небо, де біля обрію висіли грона хмар, а сонце, що падало все нижче, забарвлювало їх ніжними перламутровими мазками, – Схоже на табун коней!
Адвіан посміхнувся. Йому було дуже добре і спокійно, напевно, вперше за багато років так спокійно.
І раптом накотило. Через найлегший дурман запахів, дотиків і спогадів він відчув поруч присутність Інги і зрозумів: у цю мить вона теж думає про нього...
– Що за козли? – поцікавився Маріл, повертаючи заблукалу Ліку в потрібний йому напрямок.
– Ну не такі, не бородаті тварини з копитцями, а здорові мужики з ножами і пістолетами... чи то бандити, чи то ділки якісь, хто їх знає! Козли та й годі... Ми Інгу у свою машину забрали, а Олеся на одного з них наїхала, з ніг збила... покалічила злегка... Звісно, про наслідки не думали. Загалом, вам тут наших проблем не зрозуміти, – заклопотано зітхнула Ліка, – у вас, напевно, ні поліції немає, ні мафії... А наступного дня, вони, ці козли, нас виловили поодинці, – швидко ж тварюки, вичислили, хто де живе – кудись привезли і замкнули в підвалі. Погрожували, звісно. В Інги ніж був, вона одного штрикнула, навіжена! А після портал ваш відкрився... Вчасно відкрився, треба зауважити, – засміялася Ліка.
Звістка про те, що з Олесею все гаразд, розслабила і звільнила її, немов якийсь непідйомний тягар звалився, нарешті, з її тендітних плечей. Та й те, що Інга не потонула – теж новина чудова!
– У нашому світі на ящерах не літають, тільки на літаках. Наш світ нудніший, але все ж таки стабільніший за ваш. У вас магія, а в нас – закони фізики!
Маріл слухав мовчки, не ставлячи запитань. У нього ще буде час детальніше дізнатися про дивні закони і звичаї Ірзи.
Ще там, на галявині, поклавши долоню на її потилицю, він щось відчув і тепер йому не терпілося перевірити, яка саме сила ховається в крові дівчини.
– Чому ви, такі розумні, не придумали нормальний транспорт? – запитала Ліка.
– Нормальний?
– Не на бензині чи там авіаційному паливі, а на чистій магічній тязі! И екології не шкодить!
– Після ти мені докладніше про це розповіси...
– Угу! – відповіла Ліка і замовкла, згадавши про щось.
Політ від Нічийних земель до Уаждита на Кайтані займав менше часу, ніж якби довелося їхати верхи на конях, різниця – як у літака та поїзда.
– Години дві вже летимо, – зморщилася Ліка, боязко намагаючись зазирнути вниз.
Одяг її непогано підсох, але все ж нагорі вітер був набагато холоднішим, ніж унизу, а ноги, позбавлені будь-якого захисту, страждали більше за інші частини тіла.
– Майже дісталися, – сказав Маріл.
Попереду, на призахідному сонці заблищали вежі Уаджита й негайно заграв ріг: мелодійно й заклично, сповіщаючи всіх мешканців замку, що виверна повертається.
І, звісно, на них уже чекали. І знову: король і королева, які щиро вболівали за долю дівчат, Олеся з Інгою та слуги, готові негайно виконувати накази.
Ліка й Олеся голосно закричали й кинулися одна одній назустріч, обійнялися, міцно обхопили одна одну, почали стрибати, реготати і гучно верещати від радості – від того, що вони знову разом.
