Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

Вона вибралася на відкритий простір так, щоб її здалеку було видно, і тільки тоді почала розмірковувати.

Зараз день, судячи з сонця – ближче до вечора. Повітря тепле, одяг її майже висох, босим ногам трохи прохолодно, але терпимо.  То що ж робити? 

Ліка покосилася на ущелину, трохи прикриту заростями кущів. До ночі, напевно, похолодає, а в ущелині вона зможе сховатися до наступного ранку, якщо доведеться. 

А рух уперед означає шлях у невідомість. А раптом піде дощ, підніметься вітер, а вона – босоніж і без куртки?

Ліка збагнула, що Даяд знаходиться вище за течією, та скільки знадобитися часу, щоб дістатися до замку? Пішки? Ні, такий варіант нікуди не годиться. Вона завжди погано орієнтувалася на місцевості, тому – неодмінно заблукає. Дрімучи хащі пугали. 

І де ця дурна погоня бігає! Коли не треба було,  так вони так по всій долині скакали, а тепер, коли так потрібні, чорт забирай їх дочекаєшся! 

Але дівчина не сумнівалася: їх досі шукають. Не може бути, щоб Бір плюнув на пошуки і повернувся в Даяд. Це – справа принципу, честі. Інакше, як чаклун він узагалі нікуди не годиться. І тоді про його безсилля і марність дізнаються всі. Тому Бір до останнього не згорне пошуки.

Легкий вітерець, сповнений запахом вологи і зацвітаючих трав, ласкаво тріпав   волосся. 

Ліка з приреченим зітханням опустилася на теплу землю посеред трави і, забувши про все, заплющила очі – це було так чудово й так приємно лежати посеред трави, заплющивши очі й відчувати, як тепле сонячне проміння гладить твоє змучене тіло...

Задрімала, хоч і знала чудово: треба шукати вихід, а не спати, але пересилити втому не вийшло. 

"Ще хвилинку, ще п'ять і все – встаю..." – вмовляла себе Ліка, пірнаючи у важких хвилях забуття.

Видіння минулого життя проривалися в її, охоплену неспокійною дрімотою, свідомість: музика, стріла нічної дороги, спалахи електрики, глузливий голос Олесі, яка відчитує її за те, що вона відшила чергового гідного залицяльника...

– Ще на лобі напишу: не підходь, вкушу! Я кусюча незаймана дівчина!

– І напишу...

– Ну й дура, ти подружко, все життя будеш від мужиків бігати... Вони за тобою, ти  – від них. Так і прогавиш свого...

– Якщо справді  мій, то не прогавлю. А взагалі, я мужиків не люблю, ти ж знаєш!

– Але тебе й до жінок не тягне! То де ж  причепишся?

– Не знаю, не питай... Слухай, що це?

–Стукіт копит, начебто...

– Коні? Звідки на нічній трасі коні?

Ліка сіла, дико озираючись. Сон? Ні, не сон... Стукіт копит лунає нехай і вдалині, але чітко...

Схопилася на ноги, мружачись від післяполуденного світла. І чому надвечір світло сонця стає яскравішим?

– Гей! – закричала на все горло, – Я тут! Гей! Гей!

Нехай її вже хто-небудь знайде!