Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич

Ліка діяла на удачу. 

Впавши в стрімку воду, вона вже ні про що не думала, і втратила здатність аналізувати ситуацію. Кров усередині її тіла здіймалася так само бурхливо, як і хвилі річки, що гнав шалений ураган.

Вона навіть про Інгу забула і бачила тільки одну мету: колевні, тонкі гілки, схиленого над водою, дерева.

Хвилі терзали її, вона боролася, як могла, за своє життя. З неймовірними труднощами вдалося проплисти кілька метрів і вхопитися за мокру гілочку. 

Але та вислизнула з пальців, немов примарна надія.   Ліка не здалася і знову кинулася ловити, пливти, боротися… 

Куртка набрякла і заважала.  Дівчина спробувала її скинути і  тим самим позбутися зайвого тягаря. 

Хвилі захльостували з головою. Вона наковталася води й виринула, хапаючи ротом холодне грозове повітря.

Дерево віднесло вбік, і рятівні гілки виявилися недоступними. 

Крізь бризки й морок Ліка побачила, як човен перекинувся в потоках води і зник – звалився вниз, у водоспад.

– Інго! 

Їй здалося, що вона крикнула голосно, і що від крику цього річка здибилася ще вище, і здивувалася –  то звідки взялося стільки сили у голосі?

Ліка не знала, що Інга теж вивалилася з човна, і човен той  пірнув у водоспад без пасажирів...

І тут щось схопило її за ногу, потягнуло донизу.  

Спершу вона вирішила, що нога заплуталася у водоростях, і що вона зуміє звільнитися, варто лише рвонутися сильніше...

Відчайдушно, на межі сил,  боролася Ліка з невідомою пасткою, але швидко зрозуміла: цю бійку вона програє.

І знову здивувалася, бо   річка раптом завмерла, хвилі зупинилися, і разом із ними застиг і сам час – так Лікі здалося.

Вона на секунду розгубилася і знову, з останніх сил почала гребти, скажено смикаючи у воді ногами.

Але не допомогло. Міцні підводні лещата стиснулися ще міцніше, потягли  ще швидше.

Ліка, як і Інга, що в цей самий момент падала у водоспад, подумала, що це вже точно кінець її недовгого життя, приречено заплющила очі, зчепила зуби й навіть ніс затиснула пальцями, аби вода якомога довше не потрапила всередину. 

Вмирати рішуче не хотілося. 

Неясними відблисками миготіли в голові картини минулого: дім прийомних батьків. Батько збирає речі, щоб назавжди піти з дому, а мати, п'яна, стоїть у прорізі кухонних дверей і палить, навмисне струшуючи попіл на підлогу.

Ліка стоїть поруч, мружиться від диму, дивиться то на матір, то на кінчик тліючої сигарети. Їдкий запах забиває в ніс, не дає дихати, саме так як зараз.

А коли батько голосно зачиняє за собою двері, квартира здригається, гірки кришталю в серванті, який мати любовно збирала багато років, починають весело й мелодійно дзвеніти.

Мати кидає цигарку на підлогу, топче ногою, взутою в шкіряну туфлю, а потім з ненавистю б'є Ліку кулаком по спині...

"Я померла і потрапила в минуле? Чи це вже нове життя? То чому воно так до біса схоже на старе?" – з досадою подумала Ліка, тікаючи від матері в напівтемряву коридору, але та наздоганяє її і знову б'є кулаком: по спині, по потилиці.

Ліка падає на підлогу, притискається обличчям до жорсткого ворсистого килима, що смердить цигарковим димом, і закриває голову руками...

Але раптово побиття припинилося. Невже мати пішла? З обережності Ліка полежала ще трохи, наважилася тихенько повернутися на бік, потім на спину, потім сіла і тільки після цього розплющила очі. Невже примарилося?

Ніякої квартири, смердючого килима і розлюченої матері... Вона лежить десь, спершись на щось кам'яне. І це кам'яне безжально тисне на потилицю і між лопатками. 

А сама земля тихенько здригається, звідси й враження, ніби її б'ють по спині й по голові...

Ліка глибоко зітхнула, знову повернулася на бік і тепер справді сіла, озираючись на всі боки. 

Якщо відкинути безглузду думку, що це перевалочний пункт між життям і смертю, то найімовірніше  – з огляду на всі обставини й останні події – вона звалилася в печеру, і розташована ця печера якимось дивовижним чином під річковим дном.

– Утім, чому дивуватися! – пробурмотіла Ліка і піднялася на тремтячих ногах, мацаючи руками обслизлі стіни, – це ж інший світ, магічний, щоб його… 

Але жива, і то добре... Тільки тепер з'явилася інша проблема: що далі?

Скільки доведеться сидіти в цій підводній печері? День, два, місяць? А як виживати?

Припустимо, вода є – з річки. 

Вона не бачила, але чула як і на віддалі, і зовсім поруч зриваються вниз дзвінкі краплі. 

Не мохом же їй, справді, харчуватися!

Ліка потопталася на місці, визначаючи, наскільки впевнено вона стоїть на ногах, і тільки тут помітила, що другого чобота немає. 

Вона здивувалася, потім розсердилася і, опустившись на коліна, почала нишпорити рукою навколо себе, напружуючи очі, щоб хоч щось розгледіти в темряві.