Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Часом то збоку, то попереду миготіло слабке підсліпувате світло. Але коли, підбадьорена надією, дівчина кидалася в той бік, воно, немов знущаючись, миттєво зникало.
Ліка не страждала на клаустрофобію – замкнуті простори її не лякали, а нова невдача лише додавала злості й бажання будь-що-будь відшукати вихід назовні.
Звісно ж, нічого поганого з нею не станеться. Інший світ – інші закони. Навколо – суцільні чаклуни і маги, а це означає: варто їм трохи напружитися і вони знайдуть її.
Ліка сердито м'яла в руках чобіт, немов це він винен у всіх її нещастях, потім, з несподіваною люттю, жбурнула його в темряву. Який зиск від одного глупого чобота!
Він глухо стукнув, вдарившись об каміння, і знову настала тиша, яка переривалася лише звуком падаючої води і тихим шелестом.
Шелест? Адже секунду тому його й близько не було.
Ліка завмерла і навіть шию витягнула туди, звідки він лунав, намагаючись усвідомити новий для її слуху звук.
Але що, або хто його виробляє, зрозуміти не змогла. Лунав той шелест, нібито, праворуч.
І Ліка вирішила йти в той бік, із тремтінням у душі подумавши, що це, мабуть, вітер тріпає якісь кущі поруч із виходом.
Шелест наблизився, а вихід усе не знаходився, хіба що знову виникло оманливе мерехтливе світіння.
Дівчина показала тому сяйву непристойний жест і навмисне пішла повз, але воно нікуди не поділося – продовжувало мерехтіти тихо і дуже заманливо.
Сяйво на денне не схоже, надто вже примарне. Може, якісь світляки? Читала про таких. У печерах вони теж живуть.
І Ліка кинулася до цього сяйва. Дрібні камінчики, немов навмисне розсипані на шляху, впивалися в шкіру. Ліка кривилася, піднімала ногу і витирала п'яту об джинси. Відчувала саднячий біль – незважаючи на всі запобіжні заходи, вона все ж встигла збити ноги об тверду підлогу.
Ну ось і воно, те сяйво. І таємничий шелест зовсім поруч.
Воно важке, мерехтливе, тому зосередити зір і все добряче розгледіти дуже непросто. Розібрала тільки, що світло виходить саме від стіни, яка шарудить.
Промайнула думка, що краще не торкатися руками до того, чого не розумієш, та цікавість пересилила.
Ліка почала ретельно обмацувати, в димному мерехтінні, кам'яну стіну. Вона виявилася дуже гарячою – зовсім як батарея в зимову морозну ніч!
Ліці здалося, що навіть її вологі джинси поруч із цим джерелом тепла висихають просто миттєво.
Вона провела рукою ще трохи ліворуч і натрапила пальцями на тонку цівку води, що збігала по стіні.
Так ось звідки шурхіт! Кінчики пальців почало поколювати, немов по них струм пропустили.
Ліка піднесла руку до очей. Пальці спалахнули тим самим мірним світінням, а потім воно повільно почало зникати, немов через шкіру просочувалося в надра її тіла.
Дівчина злякалася і відсахнулася. А раптом це якась отрута і тепер її паралізує, або ще що-небудь трапиться?
Ліка почала несамовито терти руку об джинси. А може, ще не пізно змити?
Вода! Капає неподалік! Кинулася в напрямку падаючих крапель, зовсім не переймаючись безпекою і натикаючись на стіни, що раптово вискакували з темряви, аж раптом праворуч від неї промайнуло світло: веселе і ясне, немов сонячний зайчик.
Вихід? Забувши про воду, кинулася на те світло і скоро справді побачила вузьку ущелину в кам'яному склепінні.
Хоч Ліка й була доволі худорлява, їй коштувало чималих зусиль, звиваючись усім тілом, протиснутися в цю криву тріщину, яка щедро обсипала її землею, піском, кам'яною крихтою за те, що посміла порушити спокій вікового каменю.
Але все таки вона вибралася!
Ліка зітхнула, потерла ніс, очі, відплювалася від пилу, який скрипів на зубах.
Після печерного сутінку сонячне проміння, ще більш яскраве і чисте після бурі, ледь не засліпило її. Хвилями накочувався якийсь шум, і не дивно було здогадатися, що це – гуркіт близького водоспаду, того самого...
Ну й діла! А їй то думалося, що вона не менше двадцяти кілометрів цією печерою протопала! Невже по колу ходила?
Коли всі почуття втихомирилися і звикли до свіжого повітря, вона зуміла озирнутися.
Клин далекого лісу під сліпучим небом, праворуч – та сама річка в обрамленні густого чагарнику, але вже спокійна, урочиста...
І трохи вище – стіна водоспаду і пінні вихори, що кружляють навколо гострого каміння.
Ліка здригнулася, мимоволі уявивши, як це – падати на таке каміння згори, і подумала про Інгу, і навіть заплющила очі від страху, коли побачила, як біля каміння погойдується щось темне, схоже чи на корч, чи на...
Вона несамовито струснула головою і кинулася ближче до краю водоспаду, босою ногою зачепила гілку, що валялася на землі, й упала на коліна, з розмаху вдарившись об кам'янистий ґрунт.
Біль від падіння протверезив її розум, і вона чітко побачила, що це не Інга бовтається під водоспадом, а звичайний корч...
Кривлячись від болю і власної дурості, Ліка піднялася, обтрусила каміння, що вдавилося у шкіру, потерла болючі вм'ятини, які від нього лишилися, і здивувалася, що к обійшлось без кривавих саден.
