Битва королів - Джордж Мартін
— Ласкаво просимо, королевичу. І потім, і зараз.
— Зараз?! — Бран усе життя прожив у Вічнозимі. Він мріяв побачити далекі місцевості.— Можу спитати сера Родрика, коли він повернеться.
Старий лицар поїхав на схід, щоб утихомирити тамтешні заворушення. Почалося все з того, що байстрюк Руза Болтона полонив леді Горнвуд, коли та повернулася зі свята врожаю, і тої ж ночі одружився з нею, хоча й годився їй у сини. Тоді її замок захопив лорд Мандерлі. «Щоб захистити маєтності Горнвудів від Болтонів»,— написав він, але сер Родрик розсердився на нього майже так само, як і на Байстрюка.
— Сер Родрик може мене відпустити. А мейстер Лувін ніколи не відпустить.
Сидячи схрестивши ноги під віродеревом, Джоджен Рід утупився в нього серйозним поглядом.
— Добре було б, якби ти поїхав з Вічнозиму, Бране.
— Справді?
— Так. І що швидше, то краще.
— Мій брат — зеленвидець,— пояснила Міра.— Йому сниться те, чого ще не було, і часом це збувається.
— Не часом, Міро.
Вони обмінялися поглядами: він глянув сумно, а вона — виклично.
— Скажи мені, що буде,— попросив Бран.
— Скажу,— мовив Джоджен,— якщо розповіси мені про свої сни.
У богопралісі все затихло. Бран чув, як шурхотить листя і як удалині Годор плюскається у гарячому ставку. Він подумав про золотого чоловіка і про триокого ворона, пригадав хрускіт кісток на зубах і мідний присмак крові.
— Нічого мені не сниться. Мейстер Лувін дає мені снодійне зілля.
— І воно допомагає?
— Іноді.
— Всі у Вічнозимі знають,— сказала Міра,— що вночі ти, спітнілий, прокидаєшся з вереском, Бране. Про це пліткують жінки біля джерела і гвардійці у своїй вартівні.
— Скажи нам, що тебе так лякає,— попросив Джоджен.
— Не хочу. І взагалі, це просто сни. Мейстер Лувін каже, що сни можуть значити що завгодно або не значити нічого.
— Моєму братові, як усім, теж сняться сни, і ці сни можуть значити що завгодно,— мовила Міра,— але зелені сни зовсім інші.
Очі у Джоджена були кольору моху, й іноді, коли він дивився на тебе, здавалося, що він бачить щось геть інше. Як от зараз.
— Мені снився крилатий вовк, прикутий до землі сірими кам’яними ланцями,— сказав він.— Це був зелений сон, тож я знаю, що це правда. Ворон намагався роздовбати ланці, але дзьобом твердий камінь вдавалося хіба пощербити.
— А ворон мав три ока?
Джоджен кивнув.
Підвівши голову з Бранових колін, Літо глянув на мокляка темно-золотими очима.
— Маленьким я мало не помер від сіроводої гарячки. Тоді-то мені і явився ворон.
— А мені він явився, коли я впав,— випалив Бран.— Довгий час я пролежав без тями. А ворон сказав: лети, бо помреш, і я прокинувся — але калікою, який, зрештою, літати не може.
— Може, якщо схоче,— підхопивши мережу, Міра труснула її, розплутуючи останні вузли, і почала вільно згортати.
— Це ти — крилатий вовк, Бране,— сказав Джоджен.— Коли ми тільки приїхали, я не був певен, але зараз переконався. Ворон прислав нас сюди розламати твої ланці.
— А ворон у Сіроводді?
— Ні. Ворон на півночі.
— На Стіні? — Бран завжди мріяв побачити Стіну. Зараз там його брат-байстрюк Джон, воїн Нічної варти.
— За Стіною,— Міра повісила мережу на пояс.— Коли Джоджен розповів батькові, що йому наснилося, той послав нас у Вічнозим.
— Як же мені розірвати ланці, Джоджене? — запитав Бран.
— Розплющ око.
— Очі розплющені. Хіба не бачиш?
— Два ока розплющені,— вказав Джоджен.— Одне, друге.
— У мене їх і є тільки два.
— Ні, три. Ворон дав тобі третє, але ти не хочеш його розплющити,— говорив він у своїй манері — повільно й тихо.— Двома очима ти бачиш моє обличчя. А третім оком зможеш зазирнути в серце. Двома очима ти бачиш отой дуб. А третім оком зможеш побачити жолудь, з якого він виріс, і пень, на який він перетвориться. Двома очима ти бачиш не далі своїх мурів. А третім оком зможеш зазирнути на південь аж до Літнього моря й на північ аж поза Стіну.
Літо звівся на ноги.
— Мені так далеко не треба зазирати,— Бран нервово всміхнувся.— Я втомився розмовляти про ворон. Поговорімо про вовків. Або про ящірколевів. Ти колись на такого полювала, Міро? У нас вони не водяться.
Міра висмикнула з кущів остень.
— Вони живуть у воді. У повільних струмках і глибокій трясовині...
Але брат урвав її.
— А тобі снилися ящірколеви?
— Ні,— відповів Бран.— Кажу ж, я не хочу...
— А вовк тобі снився?
Бран уже сердився.
— Я не мушу розповідати тобі свої сни. Я королевич! Я — Старк із Вічнозиму!
— Це був Літо?
— Замовкни!
— Того вечора, коли був святковий бенкет, тобі снилося, що ти Літо і що ти у богопралісі, правда ж?
— Припини! — крикнув Бран. Літо, вищиривши білі зуби, ковзнув до віродерева.
Але Джоджен Рід не зважав.
— Коли я торкнувся Літа, то відчув тебе в ньому. Ти і зараз у ньому.
— Цього не може бути! Я був у ліжку. Спав.
— Ти був у богопралісі, в сірому хутрі.
— То був просто кошмар...
Джоджен підвівся.
— Я відчув тебе. І відчув, коли ти впав. Ось що тебе лякає — падіння?
«Падіння,— подумав Бран,— і золотий чоловік, брат королеви, він теж мене лякає, але понад усе — падіння». Однак він не сказав цього вголос. Та і як він міг? Він не зміг сказати цього серу Родрику чи мейстру Лувіну, не зможе і Рідам. Якщо про це не говорити, може, все забудеться. Йому не хотілося про це згадувати. Може, цей його спогад — узагалі неправда.
— Ти щоночі падаєш, Бране? — тихо запитав Джоджен.
З горла Літа піднялося тихе грудне ричання, і цього разу про гру не йшлося. Вовк кинувся вперед — самі зуби й палючі очі. Міра з остенем у руці заступила брата від вовка.
— Притримай його, Бране.
— Джоджен злить його.
Міра розгорнула мережу.
— Це твоя злість, Бране,— мовив її брат.— І твій страх.
— Ні. Я не вовк.
Однак у вовчих снах він уночі вив з вовками й відчував на губах кров.
— Часточка