Українська література » Фентезі » Битва королів - Джордж Мартін

Битва королів - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Битва королів - Джордж Мартін
великі міста опиняються на дні морському. Навіть боги помирають, ось що я думаю. Все змінюється.

Можливо, колись чари на світі мали велику силу, але це вже в минулому. Те, що лишилося, можна порівняти з тоненькою цівкою диму, що куриться в повітрі по тому, як згорить велике багаття, а згодом і вона розсіюється. Останньою жариною була Валірія, а Валірії більше нема. Немає драконів, вимерли велети, пішли в небуття діти пралісу з їхніми знаннями і звичаями.

Ні, королевичу. Може, Джоджену Ріду й наснилися один-два сни, які справдилися, але в нього не може бути зеленвиддя. Ніхто з нині живущих не має цього дару.

...Саме це Бран і переказав Мірі, коли вона прийшла до нього в сутінках, а він сидів на підвіконні, спостерігаючи, як запалюються вогні.

— Мені прикро за те, як сталося з вовками. Літові не можна було чіпати Джоджена, але й Джоджену не слід було казати таке про мої сни. Ворон збрехав, заявивши, що я можу літати, і твій брат збрехав також.

— А може, це твій мейстер помиляється.

— Не помиляється. Навіть мій батько покладався на його поради.

— Твій батько слухав його, це понад усякий сумнів. Але врешті-решт чинив по-своєму. Бране, можна мені розповісти тобі сон, який наснився Джоджену про тебе і твоїх братів-годованців?

— Волдери мені не брати.

Вона не зважала.

— Ти сидів за вечерею, але замість слуги їжу тобі виніс мейстер Лувін. Подав тобі королівський кусень смаженини — непросмажений, з кров’ю, але такий запахущий, що в усіх слинки потекли. А м’ясо, подане Фреям, виявилося старим, сірим і тухлим. Однак їм вечеря засмакувала краще, ніж тобі.

— Нічого не розумію.

— Зрозумієш, каже брат. А коли це станеться, ми знов поговоримо.

Увечері Бран з острахом сідав до вечері, але сьогодні перед ним поставили голубиний пиріг. І всім іншим подали те саме, тож у Волдерів їжа була анітрохи не гірша. «Мейстер Лувін мав рацію»,— сказав собі Бран. Нічого поганого на Вічнозим не насувається, хай що там каже Джоджен. Бран відчув полегшення... і водночас розчарування. Якщо на світі є чари, будь-що може статися. Там привиди блукають, дерева розмовляють, а хлопчики-каліки виростають у лицарів.

— Але чарів немає,— сказав він у темряву свого ліжка.— Чарів немає, а казки — то просто казки.

І він ніколи не зможе ні ходити, ні літати, ні стати лицарем.

Тиріон

Циновка дряпала підошви босих ніг.

— Кузен обрав дивний час для візиту,— мовив Тиріон до заспаного Подрика Пейна, який, без сумніву, очікував, що його зараз підсмажать за те, що збудив Тиріона.— Проведи його у світлицю і скажи, що я скоро спущуся.

Вже було далеко за полуніч, судячи з чорноти за вікном. «Чи Лансель задумав у таку годину заскочити мене сонним і тугодумним? — міркував він.— Та ні, Лансель узагалі не думає, це прерогатива Серсі». Але сестра буде розчарована. Навіть уже лежачи в ліжку, Тиріон запрацювався допізна — читав при мерехтливій свічці, ретельно вивчаючи звіти Вейрисових нашіптувачів, і перевіряв Мізинчикові облікові книги, аж поки колонки цифр не почали розпливатися й очі не заболіли.

Плеснувши собі літеплої води в обличчя з мідниці біля ліжка, Тиріон пішов у вбиральню; він нікуди не квапився, і нічне повітря холодило йому шкіру. Серу Ланселю шістнадцять, він терплячістю не вирізняється. Нехай почекає і за цей час добряче розхвилюється. Випорожнивши шлунок, Тиріон накинув халат і пальцями розкуйовдив тонке солом’яне волосся, щоб здавалося, наче він зі сну.

Лансель походжав перед догорілим вогнищем, вбраний у червоний оксамит із прорізами, в яких проглядалися нижні шовкові рукави; на поясі висіли оздоблений самоцвітами кинджал і золочені піхви.

— Кузене,— привітався до нього Тиріон.— Ти так рідко до мене заходиш! Чому я завдячую такою незаслуженою приємністю?

— Її світлість королева-регентша прислала мене до вас із наказом звільнити великого мейстра Пайсела,— сер Лансель показав Тиріону малинову стрічку, на якій на золотому воску виднівся відбиток лева — особистої печатки Серсі.— Ось грамота.

— Атож, атож,— Тиріон відмахнувся.— Сподіваюся, сестра не перенапружується після нездужання? Буде страшенно прикро, якщо станеться рецидив.

— Її світлість цілком одужала,— коротко мовив сер Лансель.

— Твої слова — музика для моїх вух.

«От тільки мелодія ця мені не подобається. Слід було дати їй більшу дозу». Тиріон сподівався, що бодай ще кілька днів Серсі не втручатиметься, але він не здивувався, що вона так швидко одужала. Зрештою, вона ж близнючка Джеймі. Він змусив себе приязно усміхнутися.

— Поде, розпали вогонь, тут надто холодно, як на мій смак. Вип’єш зі мною, Ланселю? Після глінтвейну мені краще спиться.

Отримавши лицарство, хлопець знахабнів, зауважив Тиріон... а ще й після тої горезвісної ролі, яку він зіграв у смерті короля Роберта.

— Вино і справді чаїть у собі небезпеку,— посміхнувся він, наливаючи келих.— А що ж до великого мейстра Пайсела... якщо моя люба сестра так переймається через нього, чого ж вона не прийде сама? Натомість посилає тебе. І як мені це розуміти?

— Як хочете, так і розумійте, але звільніть ув’язненого. Великий мейстер — вірний друг королеви-регентші, він перебуває під її особистим захистом,— мовив Лансель. На вустах у нього грала ледь помітна глузлива посмішка: йому подобалася ця ситуація. «А він уроки бере у Серсі».— Її світлість ніколи не дасть згоди на це неподобство. Вона хоче вам нагадати, що це вона — регентша Джофрі.

— А я — правиця Джофрі.

— Правиця служить,— безтурботно повідомив юний лицар.— А регент править, поки король не досягне повноліття.

— Запиши це, щоб я краще запам’ятав.

Вогонь уже весело потріскував.

— Можеш іти, Поде,— звернувся Тиріон до свого зброєносця. Й лише коли хлопець вийшов, знов повернувся до Ланселя.— Щось іще?

— Так. Її світлість просила повідомити, що сер Джейслін Байвотер знехтував наказом, даним від імені самого короля.

«Тобто Серсі вже наказувала Байвотеру звільнити Пайсела, але отримала відмову».

— Зрозуміло.

— Вона наполягає, щоб його звільнили з посади й помістили під варту за зраду. Попереджаю вас...

Тиріон відставив келих з вином.

— Ти мене ще будеш попереджати, хлопчак!

— Сер,— сухо виправив Лансель. Він торкнувся меча — либонь, нагадати Тиріону, що в нього є меч.— Не смій зі мною так розмовляти, Куцю!

Він сподівався, що це прозвучить погрозливо, але пушок на верхній губі все зіпсував.

— Ой, облиш свого меча!

Відгуки про книгу Битва королів - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: