Битва королів - Джордж Мартін

— Зрозуміло,— розчаровано зронила Дані.— Тоді зичу вам попутного вітру й гарної торгівлі. Ви піднесли мені дорогоцінний дарунок.

— Мені за це сплачено сторицею, велична королево.

Це її збило з пантелику.

— Як так?

У нього засяяли очі.

— Я побачив драконів!

— І одного дня, сподіваюся, ще їх побачите,— розсміялася Дані.— Приїздіть до мене на Королівський Причал, коли я сидітиму на батьковому престолі, й отримаєте велику винагороду.

Прибулець з Літніх островів пообіцяв так і вчинити й, виходячи, легенько поцілував їй руку. Його провела Джикі, а сер Джора лишився.

— Халесі,— заговорив лицар, коли вони лишилися самі,— на вашому місці я б так вільно не говорив про свої плани. Тепер хай куди цей капітан попливе, всюди поширюватиме плітки.

— Нехай,— озвалася вона.— Нехай весь світ знає про мої наміри. Узурпатор мертвий, то хіба не байдуже?

— Не всяка моряцька байка — правда,— застеріг її сер Джора,— та й навіть якщо Роберт і дійсно мертвий, на його місці править його син. А це насправді нічого не міняє.

— Це міняє все,— Дані рвучко підвелася. Хрипко скрикуючи, дракони розгорнули хвости й розпростали крила. Дрогон злетів і зачепився над аркою. Двоє інших ковзнули підлогою, кінчиками крил шкрябаючи мармур.— Раніше Сім Королівств були як халасар Дрого — сто тисяч, силою зібрані в одне. А тепер вони розлетілися на друзки, точно як і халасар, коли помер мій хал.

— Високі лорди завжди воювали. Скажи мені, хто переміг, і я скажу, що це означатиме. Халесі, Сім Королівств не впадуть вам до рук, як стиглі персики. Вам знадобиться флот, золото, армія, союзники...

— Все це я знаю,— вона взяла його руки в свої і зазирнула йому в темні підозріливі очі. «Іноді він бачить у мені дитину, яку слід захищати, а іноді — жінку, з якою радо розділив би ліжко, та чи насправді бачить він у мені королеву?» — Я вже не те перелякане дівчисько, з яким ви познайомились у Пентосі. Мені виповнилося лише п’ятнадцять років, це правда... але я стара, як старухи дош-халіну, і юна, як мої дракони, Джоро. Я народила дитину, спалила хала й перетнула червону пустелю і Дотрацьке море. Я кров од крові дракона.

— Як і ваш брат,— затято мовив він.

— Я не Вісерис.

— Ні,— визнав він.— У вас більше від Рейгара, думаю, та навіть Рейгара можна було вбити. Це довів Роберт на Тризубі — самим лише келепом. Навіть дракони смертні.

— Дракони смертні,— вона звелася навшпиньки й легенько поцілувала його в неголену щоку.— Але й драконовбивці — теж.

Бран

Міра зробила сторожке коло; з лівої руки в неї звисала мережа, а в правій дівчина тримала зазублений остень. Її золотими очима проводжав Літо, помалу розвертаючись, високо задерши наструнченого хвоста.

— А! — крикнула дівчина, метнувши остень. Вовк ковзнув ліворуч — і стрибнув, ще не встигла вона вдруге взяти напереваги остень. Міра кинула мережу, і сіть розгорнулася в повітрі. Літо у стрибку потрапив просто в неї. Тягнучи кімлю за собою, він ударив дівчину лапами в груди, перекинувши навзнак. Остень полетів геть. Волога трава пом’якшила удар, але Мірі все одно аж дух забило. Вовк застиг зверху.

— Програла! — заулюлюкав Бран.

— Перемогла! — заперечив її брат Джоджен.— Літо попався.

Бран бачив, що він має рацію. Борсаючись і порикуючи на мережу, силкуючись звільнитися, Літо тільки гірше заплутувався. Прокусити сітку він теж не міг.

— Випустіть його.

Сміючись, Міра Рід обхопила зв’язаного вовка руками, й вони удвох покотилися по землі. Літо жалібно заскавчав, дриґаючи ногами, що заплуталися в сітці. Ставши навколішки, Міра розплутала вузол, потягнула за кінчик, спритно посмикала тут і там — і зненацька деривовк опинився на волі.

— Літо, до мене! — розкинув Бран руки.— Обережно! — гукнув він, але вовк уже втелющився в нього. Потягнув його по нерівній землі, і Бран щосили вхопився за нього. Чіпляючись одне за одного, вовк і хлопчик борюкались і качалися, один — гарчачи та дзявкаючи, а другий — регочучи. Нарешті Бран опинився згори, а брудний деривовк — під ним.— Гарний вовчик! — засапано видихнув Бран. Літо лизнув його у вухо.

Міра похитала головою.

— А буває, що він злиться?

— Тільки не зі мною,— Бран ухопив вовка за вуха, і той люто клацнув зубами — та то була просто гра.— Іноді порве одяг, але крові жодного разу не пускав.

— Маєш на увазі — твоєї крові. Якби він не попався в мою мережу...

— Тебе б він не скривдив. Він знає, що ви мені подобаєтеся.

Решта лордів і леді поїхали за день або два по святі врожаю, але Ріди лишилися — і стали для Брана постійними компаньйонами. Джоджен був такий серйозний, що стара Нан прозвала його «маленьким дідусем», а от Міра нагадувала Брану його сестру Арію. Вона не боялася забруднитися, а ще вміла бігати, битися й метати остень незгірш за хлопця. От тільки вона була старша за Арію — майже шістнадцятирічна, доросла жінка. Обоє — і сестра, і брат — були старші за Брана, але ніколи не поводилися з ним, як з малюком.

— Були б ви нашими годованцями замість Волдерів! — Бран поповз до найближчого дерева. Важко було дивитися, як він звивається і волочить ноги, та коли Міра хотіла його підняти, він мовив: — Ні, не допомагай мені.

Незграбно перевернувшись, він підважився на руках і поліз задки, поки не опинився навсидьки, спиною до стовбура високого ясеня.

— Бачите, я ж вам казав,— мовив він. Літо ліг, поклавши голову йому на коліна.— Я ще не бачив, щоб мережу використовували як зброю,— сказав Бран до Міри, чухаючи деривовка між вухами.— Це тебе ваш військовий інструктор навчив?

— Ні, це батько навчив. У Сіроводді в нас немає лицарів. Ні військових інструкторів, ні мейстрів.

— А хто ж розводить круків?

Вона всміхнулася.

— Крукам не дістатися до Сторожі Сіроводдя, так само як і ворогам.

— А чому ні?

— Бо вона завжди в русі,— пояснила вона.

Бран у житті ще не чув про рухливий замок. Він невпевнено поглянув на дівчину, але не міг угадати, дражниться вона чи ні.

— Хотів