Битва королів - Джордж Мартін

— Ласка,— сказала вона, бовкнувши перше-ліпше, що спало на думку.— Ломі кликав мене Ласкою.

— І це не дивно,— пирхнула добродійка Амабель.— А ця жахлива кучма — розплідник для вошей. Зголимо її, і тоді допомагатимеш на кухні.

— Я б ліпше коло коней ходила.

Арія любила коней, та й якщо бути в стайнях, може, вдасться викрасти коня і втекти.

Добродійка Гарра так її ляснула, що набрякла губа знов луснула до крові.

— Тримай язика за зубами, бо ще гірше буде. Ніхто тебе не питає.

Кров у роті мала солонуватий металевий присмак. Опустивши очі, Арія промовчала. «Якби в мене досі була Голка, тітка не посміла б мене вдарити»,— похмуро подумала вона.

— У лорда Тайвіна й у лицарів є груми та зброєносці, щоб ходити коло коней; таких, як ти, їм не треба,— сказала добродійка Амабель.— А в кухнях затишно й тепло, і завжди можна поспати біля вогню й удосталь поїсти. Тобі б там добре велося, але я бачу, ти дівчинка нерозумна. Гарро, віддаймо її Вісу.

— Як скажеш, Амабель.

Арії видали грубу сіру вовняну сукню і пару черевиків не по нозі й випхали її геть.

Віс, кремезний чолов’яга з м’ясистим носом-карбункулом і розсипом червоних чиряків у куточку товстих губ, був молодшим стюардом у Скиглявій вежі. Арію послали туди серед шістьох інших бранців. Він довго свердлив прибулих очима.

— Ланістери щедрі до тих, хто добре їм служить, і хоча цієї честі ніхто з вас не заслуговує, на війні доводиться вдовольнятися тим, що маєш. Тяжко працюйте, не вистромлюйтеся — й одного дня зможете підвищитись, як я. Та якщо зловживатимете добротою його світлості, не забувайте: його милість піде, а я лишуся,— говорив він, походжаючи перед ними й наказуючи: не дивитись у вічі можним лордам, не розтуляти рота, поки до тебе не заговорять, не ставати його милості на дорозі.— Мій ніс ніколи не бреше,— хвалився він.— Я легко занюхаю зухвалість, гонор, непослух. Тільки зачую, що цим пахне, ви за це відповісте. Від вас має відгонити лише переляком.

Данерис

На мурах Карта одні били в гонги, звіщаючи її прихід, а інші сурмили в чудернацькі роги, що обвивалися довкола тіла, як велетенські бронзові змії. З міста на верблюдах виїхали почесні вартові. Вершники в лускатих мідних кольчугах і носатих шоломах з мідними бивнями й довгими чорними шовковими плюмажами сиділи у високих сідлах, оздоблених рубінами та гранатами. Попони на верблюдах мерехтіли сотнею різних барв.

— Карт — найвеличніше місто всіх часів,— повідомив Піят Прі ще серед кісток Ваїс-Толоро.— Тут центр світу, брама між північчю й півднем, міст між сходом і заходом; місто, постале за незапам’ятних часів, таке пишне, що сам Саатос Мудрий вийняв собі очі, вперше побачивши Карт, бо знав, що все, побачене опісля, буде в порівнянні з ним жалюгідним і потворним.

Дані розуміла, що ворожбит перебільшує, але пишноту величного міста неможливо було заперечити. Оточували Карт товсті потрійні мури з вишуканим різьбленням. Зовнішній мур з червоного пісковику був тридцять футів заввишки, зі звіриним орнаментом з повзучих зміїв, шулік у небі, риб у воді, червонопустельних вовків, смугастих зоней і велетенських слонів. Сірий граніт середнього муру, сорока футів заввишки, оживлювали військові сценки: стикалися мечі, щити і списи, літали стріли, билися звитяжці й гинули немовлята, височіли гори трупів. Чорний мармур внутрішнього муру, п’ятдесятьох футів заввишки, прикрашало різьблення, побачивши яке, Дані спаленіла, але зразу ж сказала собі: не будь дурною. Вона давно вже не дівчина; якщо вона, не відводячи очей, роздивляється сцени бійні, то чому має відвертатися від картин, на яких чоловіки й жінки тішать одне одного?

Зовнішня брама була окута міддю, середня — залізом, а внутрішня всіяна золотими вічками. Всі три відчинилися з наближенням Дані. Вона в’їхала на своїй сріблястій у місто, і дорогу їй простеляли квітами дітки. З одягу на них були хіба золоті сандалі та яскрава фарба.

Всі кольори, яких так бракувало Ваїс-Толоро, забарвили Карт: навколо Дані тісно стояли фантастичні, мов гарячкове марення, будинки всіх відтінків рожевого, фіолетового та брунатного. Вона проїхала попід бронзовою аркою у формі двох сплетених у паруванні змій, і їхня витончена луска вся була з леліток нефриту, обсидіану і лазуриту. Таких високих струнких веж Дані в житті не бачила, а всі площі прикрашали вишукані фонтани у формі грифонів, і драконів, і мантикор.

Картяни запрудили вулиці й заповнили витончені балкони, які, здавалося, не витримають їхньої ваги. Люди були високі й білошкірі, вбрані в льон, парчу й тигрове хутро, і, як на око Дані, всі видавалися лордами й леді. Жінки вдягалися в сукні, що лишали одне персо оголеним, а чоловіки віддавали перевагу вишитим бісером шовковим спідницям. Проїжджаючи повз них у своїй лев’ячій шкурі, з чорним Дрогоном на плечі, Дані почувалася варваркою-голодранкою. Дотраки називали картян «молочними» за білу шкіру, а хал Дрого мріяв про той день, коли йому випаде нагода сплюндрувати великі міста сходу. Дані глянула на своїх кровних вершників, на їхні чорні очі-мигдалини, з яких неможливо було прочитати, про що вони думають. «А вони що тут бачать — тільки здобич? — думала вона.— Якими дикунами ми маємо видаватися цим картянам!»

Піят Прі провів її маленький халасар великою аркадою, де на білих і зелених мармурових колонах застигли стародавні звитяжці, втричі більші натуральної величини. Проїхали через базар, що розташувався у схожій на печеру будівлі, в чиїй ґратчастій стелі гніздилися тисячі яскравих пташок. На терасованих стінах понад ятками цвіли дерева і квіти, а внизу продавалося, здається, все, що тільки створили на світі боги.

Назустріч виїхав купецький король Заро Зоан Даксос, і срібляста стала дибки: Дані вже зрозуміла, що коні не терплять близької присутності верблюдів.

— Якщо побачите тут щось вам до смаку, о найвродливіша серед жінок, скажіть слово — і воно ваше,— гукнув Заро з висоти свого пишно оздобленого рогатого сідла.

— Сам Карт уже її, тож брязкальця їй не потрібні,— проспівав синьогубий Піят Прі, що їхав поряд з нею.— Все буде, як я й обіцяв, халесі. Ходіть зі мною в Дім Невмирущих, там зіп’єте ви правди й мудрості.

— Для чого їй твій Палац праху, коли я пропоную їй сонце, і солодку воду, і