Битва королів - Джордж Мартін

Лансель почервонів; то він такий дурень, що вважав, ніби його участь у смерті Роберта минула непоміченою?

— Я лицар...

— Та я бачу. Скажи-но мені: Серсі висвятила тебе в лицарі до чи після того, як вклала до себе в ліжко?

Вогника в Ланселевих зелених очах для Тиріона було досить. Отже, Вейрис казав правду. «Що ж, ніхто ніколи не зможе сказати, що сестра не любить своєї родини».

— Що, мовчиш? Більше не попереджаєш мене, сер?

— Заберіть назад ці брудні звинувачення, а то...

— Ой будь ласка! А ти не подумав, як вчинить Джофрі, коли я розповім йому, що ти вбив його батька, щоб лягти в ліжко до його матері?

— Все було не так! — нажахано запротестував Лансель.

— Ні? А як же?

— Це королева дала мені міцновина! Ваш батько, лорд Тайвін, коли мене зробили королівським зброєносцем, велів у всьому слухатися її.

— А спати з нею теж велів?

«Ви тільки погляньте на нього! Не такий високий, не з такими витонченими рисами, чуприна пісочна, а не як золота канитель, і все ж... навіть бліда копія Джеймі приємніша, ніж порожнє ліжко, гадаю».

— От уже не думаю! — закінчив Тиріон.

— Я не збирався... Мені звеліли, мені...

— ...кожна мить була нестерпна — ти хочеш, щоб я в це повірив? Високе місце при дворі, лицарство, моя сестра щоночі розсуває ноги — о так, либонь, це було жахливо! — Тиріон зіп’явся на ноги.— Чекай тут. Його світлість захоче це почути.

Уся зухвалість миттю вивітрилася з Ланселя. Замість юного лицаря навколішки бухнувся переляканий хлопчик.

— Помилуйте, мілорде, благаю!

— Прибережи це для Джофрі. Він любить, коли його благають.

— Мілорде, це був наказ вашої сестри, королеви, як ви й казали, але його світлість... він ніколи не зрозуміє...

— То ти хочеш, аби я приховав правду від короля?

— Заради мого батька! Я поїду з міста, все буде так, наче нічого ніколи й не було! Присягаюся, все закінчиться...

Важко було не розсміятися.

— Не думаю.

Хлопець цілком розгубився.

— Мілорде?

— Ти мене чув. Батько наказав слухатися мою сестру? От і добре, слухайся. Тримайся ближче до неї, підтримуй її довіру, втішай її стільки, скільки вона схоче. І ніхто ніколи про це не дізнається... якщо ти не зрадиш мене. Я хочу знати, чим займається Серсі. Куди ходить, з ким бачиться, про що вони розмовляють, які плани будують. Усе. І саме ти мені це переказуватимеш, так?

— Так, мілорде,— ні миті не вагаючись, підтвердив Лансель. Тиріона це порадувало.— Я переказуватиму. Присягаюся. Як зволите.

— Підведися,— Тиріон наповнив другий келих і силоміць вручив хлопцю.— Випий за наше порозуміння. Запевняю, в цьому замку немає вепрів, про яких би я не знав.

Лансель силувано підняв келих і випив.

— Усміхнися, кузене. Моя сестра — вродлива жінка, і все це на благо держави. Ти на цьому можеш добре піднятися. Лицарство — це дурниці. Якщо виявиш кмітливість, отримаєш від мене титул лорда,— Тиріон покрутив вино в келиху.— Нам треба, щоб Серсі тобі неподільно довіряла. То повертайся до неї і запевни, що я прошу в неї пробачення. Скажи, що ти мене залякав, і що я не хочу сваритися, і що відтепер усе робитиму тільки з її згоди.

— Але... її вимога...

— Ой, та віддам я їй Пайсела!

— Справді? — Лансель був приголомшений.

Тиріон посміхнувся.

— Звільню його завтра. Я міг би присягнутися, що в нього з голови й волосини не впало, та це буде неправда. В будь-якому разі, з ним усе гаразд, може, хіба трохи на бадьорості втратив. Чорні камери — місце нездорове для людини його віку. Серсі може лишити його собі як пестунчика або відіслати на Стіну, мені байдуже, але в раді він більше не сидітиме.

— А сер Джейслін?

— Перекажи сестрі, що з часом ти зможеш перетягнути його на свій бік. Це має на деякий час її заспокоїти.

— Як скажете,— Лансель допив вино.

— І останнє. Оскільки король Роберт мертвий, якщо його невтішна вдова знов завагітніє, сорому не збудешся.

— Мілорде, я... ми... королева наказала мені не...— вуха його стали кольору прапора Ланістерів.— Я спускаю сім’я їй на живіт, мілорде.

— На прегарний животик, без сумніву. Зволожуй його, скільки заманеться... але дивися, щоб твоя роса ще де не впала. Більше мені племінників не треба, ясно?

Холодно вклонившись, сер Лансель вийшов.

Тиріон дозволив собі на мить пожаліти хлопця. «Ще один дурень, до того ж слабак, але він не заслуговує на те, що з ним робимо ми з Серсі». Велике щастя, що в дядька Кевана є ще двоє синів, бо цей навряд чи переживе цей рік. Серсі миттю його знищить, якщо дізнається, що він їй зраджує, а якщо милістю богів і не зробить цього, Лансель не переживе дня, коли Джеймі Ланістер повернеться на Королівський Причал. Питання тільки в одному: це Джеймі зарубає його в пориві ревнощів чи Серсі встигне його вбити раніше, щоб Джеймі ні про що не довідався. Свого срібняка Тиріон поставив би на Серсі.

Тиріона опанувало збудження, і він зрозумів, що сьогодні вже не засне. «В усякому разі, не тут». Подрик Пейн спав у кріслі під дверима світлиці, і Тиріон поторсав його за плече.

— Поклич Брона, а тоді біжи в стайню сідлай двох коней.

Зброєносцеві очі були затуманені сном.

— Коней.

— Великих гнідих тварин, що полюбляють яблука — я певен, ти їх бачив. Чотири ноги і хвіст. Але спершу — Брон.

На перекупного меча чекати довелося недовго.

— Хто вам у юшку насцяв? — поцікавився він.

— Серсі — як завжди. Можна було б подумати, що час уже звикнути до смаку, але менше з тим. Моя ніжна сестричка, схоже, переплутала мене з Недом Старком.

— Я чув, він був трохи вищий.

— Доки Джоф не зітнув йому голову. Слід було тобі вдягнутися тепліше, ніч холодна.

— Ми кудись їдемо?

— А всі перекупні мечі такі меткі?

На вулицях міста було небезпечно, але поряд з Броном Тиріон почувався доволі затишно. Вартові випустили їх крізь бічні двері в північному мурі, й вони рушили Сутемним провулком до підніжжя Ейгонового пагорба, а звідти — Свинячим провулком повз