Битва королів - Джордж Мартін

зачинені віконниці й високі муровані будинки з дерев’яними верхніми поверхами, які так нависали над вулицею, що мало не цілувалися. Дорогою їх проводжав місяць, граючись у хованки поміж димарів. Ніхто не зустрівся їм на шляху, крім одинокої старої, яка тягнула за хвіст дохлого кота. Вона з острахом зиркнула на вершників, так наче боялася, що вони спробують поцупити її обід, і без жодного слова розчинилась у темряві.

Тиріон якийсь час думав про тих, хто служив правицею до нього, хто в крутійстві і зрівнятися не міг з його сестрою. «Та і як вони могли? Такі люди... надто чесні, щоб жити, надто шляхетні, щоб срати, Серсі щоранку таких на сніданок їсть. Єдиний спосіб здолати сестру — грати за її правилами, а цього лорди Старк і Арин дозволити собі не могли». Тож не дивно, що обидва в могилі, а Тиріон ще ніколи не почувався таким живим. Може, на балу на святі врожаю він на своїх куцих ногах мав би кумедний вигляд, а от цей танок він знає дуже добре.

Незважаючи на пізню годину, у борделі було повно народу. Чатая люб’язно привіталася і провела їх у вітальню. Брон пішов нагору з кароокою дорнянкою, але Алаяя була зайнята — саме когось розважала.

— Вона зрадіє, дізнавшись, що ви прийшли,— мовила Чатая.— Я звелю приготувати для вас кімнату в башточці. Мілорд поки зачекає за кубком вина?

— Так,— озвався Тиріон.

Вино було поганеньким порівняно з тими арборськими напоями, що їх зазвичай тут подавали.

— Даруйте, мілорде,— сказала Чатая.— Останнім часом не можу знайти доброго вина — незалежно від ціни.

— Не ти одна, боюся.

Якусь мить Чатая пожурилася разом з ним, а тоді вибачилась і відійшла. «Вродлива жінка»,— подумав Тиріон, проводжаючи її поглядом. Рідко коли побачиш у повії таку елегантність і гідність. Але вона, безперечно, тримає себе за якусь жрицю. «Може, в цьому й секрет. Не те, що ми робимо, а навіщо ми це робимо». І чомусь ця думка втішила його.

Дехто з гостей зизив на нього оком. Востаннє як він тут був, один чоловік на нього плюнув... ну, принаймні спробував. Натомість поцілив у Брона, і наступного разу плюватиметься вже без зубів.

— Мілорд не почувається нелюбим? — йому на коліна ковзнула Тансі.— Маю від цього ліки.

Усміхнувшись, Тиріон похитав головою.

— Ти гарна — слів бракує, любочко, але я звик до ліків Алаяї.

— Моїх ви ще не куштували. Мілорд ніколи не бере нікого, крім Яї. Вона гарна, а я краща, не хочете пересвідчитися?

— Може, наступного разу.

Тиріон не мав сумнівів, що Тансі — жвава крихітка. Вона була кирпатенька й усякчас підтанцьовувала, веснянкувата, з гривою густого рудого волосся, що спускалося нижче пояса. Але на Тиріона в особнячку чекала Шей.

Хихочучи, дівчина поклала руку йому між ноги й потиснула крізь бриджі.

— Не думаю, що от він хоче ждати наступного разу,— оголосила вона.— Думаю, він хоче вискочити й порахувати всі мої веснянки.

— Тансі! — Алаяя, смаглява та спокійна в зелених прозорих шовках, стояла в дверях.— Його милість прийшов провідати мене.

Тиріон лагідно вивільнився з обіймів іншої дівчини й підвівся. Тансі, схоже, не заперечувала.

— Наступного разу,— нагадала вона йому. І, поклавши пальчика в рот, посмоктала його.

Ведучи Тиріона нагору, чорношкіра дівчина мовила:

— Бідолашна Тансі! Має всього два тижні, щоб звабити мілорда, а в іншому разі програє свої чорні перли Марі.

Марі, спокійну й чемну білошкіру дівчину, Тиріон бачив раз чи двічі. Зелені очі й порцелянова шкіра, довге пряме сріблясте волосся — дуже вродлива, але надто серйозна.

— Шкода буде, якщо сердешна дитина втратить через мене перли.

— То візьміть наступного разу нагору її.

— Може, й візьму.

— Не думаю, мілорде,— посміхнулася Алаяя.

«Її правда,— подумав Тиріон,— не візьму. Може, Шей і повія, але я по-своєму вірний їй».

У кімнаті на башточці, відчиняючи двері в гардероб, він з цікавістю глянув на Алаяю.

— А чим ти займаєшся, поки мене немає?

Закинувши руки, вона потягнулася, як лискуча чорна кицька.

— Сплю. Відтоді як ви почали приходити, мілорде, я висипляюся набагато краще. А ще Марі учить нас читати, тож скоро я зможу проводити цей час за книжкою.

— Сон — це добре,— сказав він.— Але книжки — краще.

Він легенько поцілував її в щоку. А тоді — шахтою вниз і в тунель.

Виїжджаючи зі стайні на рябому мерині, Тиріон чув, як понад дахами пливе музика. Приємно було думати, що люди й досі співають, попри різанину навколо й голод. У голові його зазвучали знайомі ноти, і на мить йому причувся спів Тиші — як вона співала йому півжиття тому. Він притримав коня, щоб послухати. Але мелодія була інша, та й занадто далека — не розчути. Значить, це не та пісня, то й що з того? Мила цнотлива Тиша — брехня від початку й до кінця: повія, яку брат Джеймі найняв, щоб зробити з Тиріона чоловіка.

«Я звільнився від Тиші,— подумав він.— Вона переслідувала мене півжиття, але вона мені вже не потрібна — не більше, ніж Алаяя, чи Тансі, чи Марі, чи сотні таких як вони, що з ними я переспав за ці роки. Тепер я кохаю Шей. Шей».

Ворота особнячка були зачинені й замкнені на засув. Тиріон погрюкав кулаком, поки, клацнувши, не відчинилося узорне бронзове вічко.

— Це я.

Чоловік, що впустив його,— браавоський кинджальник із заячою губою і лінивим поглядом,— був не найвідразливішою з Вейрисових знахідок. Тиріон не хотів, щоб день у день біля Шей крутилися юні красені-охоронці. «Знайди мені старих, потворних, пошрамованих дядьків, бажано імпотентів,— наставляв він євнуха.— Чи охочих до хлопчиків. Чи до овець, коли вже так». Любителів овець Вейрис знайти не зміг, однак підшукав євнуха-душителя і пару смердючих ібенців, що кохались лише в бойових топорах і один в одному. Решта ж виявилися добірними найманцями, які тільки можуть вшанувати темниці, один потворніший за іншого. Коли Вейрис виставив їх напоказ, Тиріон подумав, чи не заходить задалеко, але Шей і не думала жалітися. Та й чого б це? «На мене вона ніколи не жалілася, а я страшніший за всіх цих охоронців разом узятих. Може, вона й не бачить потворності».

І все одно в охороні особнячка Тиріон віддав би перевагу своїм горянам — наприклад, Челлі з чорних вух, або місячним братам. Він більше довіряв їхній залізній відданості й