Битва королів - Джордж Мартін
Дорогою Арія почувалася вівцею, але Гаренхол перетворив її на мишу. У своїй сірій колькій вовняній сукні вона стала сірою, як миша, і, як миша, трималася шпарок і щілинок і темних нірок у замку, тікаючи з-під ніг можних.
Іноді їй здавалося, що всі люди — миші за цими товстими мурами, навіть лицарі й великі лорди. Порівняно з незмірністю замку навіть сер Грегор Кліган видавався маленьким. Гаренхол за площею був утричі більший за Вічнозим, а його будівлі настільки просторіші, що й порівнювати не можна. У стайнях поміщалася тисяча коней, богопраліс займав двадцять акрів, кухня була завбільшки з велику залу у Вічнозимі, а його власна велика зала, пишно названа «залою сотні вогнищ», хоча насправді їх там було тридцять з гаком (Арія двічі намагалася їх порахувати, але одного разу в неї вийшло тридцять три, а другого — тридцять п’ять), була настільки простора, що лорд Тайвін міг би в ній влаштувати бенкет для всього свого війська, однак ніколи так не робив. Мури, двері, коридори, сходи — все було збудовано в нелюдських масштабах, які нагадували Арії казки старої Нан про велетів, що колись жили за Стіною.
А оскільки лорди й леді ніколи не помічають маленьких сірих мишей у себе під ногами, Арія, нашорошуючи вуха за роботою, чула найрізноманітніші секрети. Пригожа Пія зі спіжарні була повією, що переспала мало не з усіма лицаря в замку. Жінка тюремного наглядача чекала на дитину, але батьком був або сер Алін Стакспір, або співець на ім’я Усміхнений Уот. Лорд Лефорд за столом глузував з привидів, але біля ліжка ніколи не гасив свічки. Джодж, зброєносець сера Данавера, уві сні ходив під себе. Кухарі зневажали сера Свіфта і плювали йому в їжу. А одного разу Арія навіть підслухала, як служниця мейстра Тотмура по секрету розповіла братові про листа, в якому писалося, що Джофрі — байстрюк, а не законний король. «Лорд Тайвін велів йому спалити листа й ніколи більше не згадувати цих брудних пліток»,— шепотіла дівчина.
Арія почула, що брати короля Роберта — Станіс і Ренлі — теж вступили у війну. «Й обоє зробилися королями,— сказав Віс.— У королівстві тепер королів більше, ніж щурів у хаті». Навіть ланістерівські вояки не були певні, скільки протримається на Залізному троні Джофрі. «У хлопця немає війська, хіба золоті плащі, а керують ним євнух, карлик і баба,— почула вона, як бурмоче якийсь лордійчук собі в кубок.— А коли дійде до битви, який з них зиск?» Повсякчас точилися розмови про Берика Дондаріона. Одного разу товстун-лучник сказав, що Берика зарізали криваві лицедії, але решта тільки посміялися. «Його вже зарубав Лорч на Бурхоспаді, і люди Гори вбивали двічі. Можу срібного оленя поставити, що й цього разу він не помер».
Хто такі криваві лицедії, Арія дізналася за два тижні: в Гаренхолі з’явилися диваки, яких вона ще в житті не бачила. Під штандартом, на якому красувався чорний цап з закривавленими рогами, їхали верхи мідношкірі вояки з дзвіночками у косах, лансьєри на смугастих чорно-білих конях, лучники з напудреними щоками, приземкуваті волохані з кудлатими щитами, брунатношкірі вояки в мантіях з пір’я, лисуватий блазень у картатому зелено-рожевому вбранні, мечники з чудернацькими роздвоєними борідками — зеленими, фіолетовими та срібними, списники з розфарбованими шрамами на щоках, стрункий чоловік у мантії септона, батечко в сірому мейстерському вбранні, а ще якийсь хворобливого вигляду чоловік у шкіряному плащі, облямованому довгим білявим волоссям.
На чолі їхав худий як тріска, височенний чолов’яга з довгим виснаженим обличчям, яке здавалося ще довшим через чорну мотузкувату бороду, що росла з кінчика гострого підборіддя мало не до пояса. З ріжка на сідлі звисав чорний сталевий шолом у формі цапиної голови. На шиї чолов’яга мав намисто зі з’єднаних монеток найрізноманітніших розмірів, форм і металів, а їхав він на отакому чудернацькому чорно-білому коні.
— З цими ліпше не знайомся, Ласко,— мовив Віс, побачивши, як Арія роздивляється чоловіка з цапиним шоломом. З ним було двоє його товаришів по чарці — вояків на службі лорда Лефорда.
— А хто це? — поцікавилася вона.
Один із солдатів розсміявся.
— Підніжки, дівчинко. Цапині копита. Криваві лицедії лорда Тайвіна.
— Дурна голова! Як її через тебе оббілують, сам митимеш ті кляті сходи,— сказав Віс.— Вони перекупні мечі, Ласко. Називають себе бравими компанійцями. Не дайте боги, почують від тебе оті інші свої прізвиська — кісток не позбираєш. Цапиний шолом — то їхній капітан, лорд Варго Гоут.
— Ніякий він у біса не лорд,— мовив другий солдат.— Сам сер Ейморі так сказав. Простий собі перекупний меч, що від пихи аж слиною бризкає.
— Ага,— підтвердив Віс,— та якщо вона не хоче позбутися руки чи ноги, ліпше хай називає його лордом.
Арія знов глянула на Варго Гоута. Скільки ще чудовиськ у лорда Тайвіна?
Бравих компанійців розмістили в Удовиній вежі, тож Арії не довелося їм прислуговувати. Вона тільки й рада була: того ж таки вечора, як вони прибули, зчинилася бійка між перекупними мечами й ланістерівськими вояками. В результаті зарізали зброєносця сера Гариса Свіфта, а двох кривавих лицедіїв поранили. Наступного ранку лорд Тайвін повісив їх обох на мурі прибрамної — разом з одним з лучників лорда Лідена. Віс казав, що спровокував бійку оцей лучник, глузуючи з перекупних мечів через Берика Дондаріона. Щойно повісельники припинили корчитися, Варго Гоут і сер Гарис обійнялися й поцілувалися, й відтоді щоразу на очах у лорда Тайвіна присягалися один одному у вічній приязні. Арії кумедно було дивитися, як Варго Гоут шепелявив і бризкав слиною, але їй вистало глузду не сміятися.
Криваві лицедії довго не затрималися в Гаренхолі, та Арія встигла почути, як один з них розповідав, що військо північан на чолі з Рузом Болтоном зайняло рубіновий брід на Тризубі. «Якщо Болтон перейде ріку, лорд Тайвін розіб’є його вдруге, як на Зеленому Зубці»,— сказав ланістерівський лучник, але його товариші затюкали його. «Болтон і не збирається переходити, поки Юний Вовк не виступить з Річкорину зі своїми дикунами-північанами й усіма отими вовками».
Арія й не знала, що брат зовсім поруч. Річкорин набагато ближче, ніж Вічнозим, от тільки Арія не
