Битва королів - Джордж Мартін
Але боги нічого не забувають, і досі з вузького моря раз у раз налітали люті шторми. Та Штормокрай — замок, якому не було рівних,— тримався уже багато — десятки — століть. У його величному мурі — сто футів заввишки — не було ні бійниць, ні потерн: він був округлий і гладенький — каміння підігнали так хитро, що не лишилося ні тріщин, ні рогів, ні прогалин, за які б зачепився вітер. Подейкували, що в найтоншому місці цей мур сорок футів завтовшки, а там, де виходить у море, всі вісімдесят: подвійний ряд кладки, всередині засипаний піском і кругляком. За цим могутнім бастіоном знайшли надійний захист од вітру й води і кухні, і стайні, і двори. Вежа була всього одна — колосальна кругла башта без вікон, яка виходила до моря,— така велетенська, що правила водночас і за комору, і за касарні, і за бенкетну залу, і за лордові покої, а увінчувала її масивна зубчаста стіна, схожа здалеку на шпичастий кулак на здійнятій руці.
— Міледі,— гукнув Галліс Моллен. З невеликого охайного табору біля підніжжя замку вигулькнуло двійко вершників і рушили назустріч тихою ступою.— Це, певно, король Станіс.
— Без сумніву.
Кетлін дивилася, як вони під’їжджають. «Так, це точно король Станіс, але прапор не Баратеонів!» Знамено було ясно-жовте, а не насичено-золоте, як на штандартах Ренлі, а герб на ньому — червоний, от тільки який саме — не розрізнити.
Ренлі прибуде останнім. Він так і сказав, коли вона від’їжджала. Він не збирався сідати на коня, поки не побачить, що брат уже на півдорозі. Перші завжди чекають решту, а Ренлі нікого не чекатиме. «Королі вічно граються в такі ігри»,— сказала собі Кетлін. Що ж, вона не король, тож їй у це гратися не потрібно. Кетлін добре навчилася чекати.
Коли Станіс наблизився, вона роздивилася в нього на голові корону червоного золота з жовтим топазом, а руків’я меча в нього на поясі прикрашав великий квадратний рубін. Та в цілому Станісове вбрання було простим: стьобана жилетка, згори — всіяна заклепками шкірянка, поношені чоботи, грубі коричневі бриджі. На гербі на сонячно-жовтому знамені виявилося червоне серце в ореолі жовтогарячого полум’я. Коронований олень теж був... змалілий, вписаний у серце. Та ще дивнішим виявився штандарт-юнкер: жінка вся в червоному, чиє обличчя затіняв глибокий каптур пурпурового плаща. «Червона жриця»,— зацікавлено подумала Кетлін. Їхня секта була численною і могутньою у вільних містах, але мало відомою в Сімох Королівствах.
— Леді Старк,— привітався Станіс Баратеон з холодною ввічливістю, натягаючи повіддя. Він кивнув, і Кетлін виявила, що голова в нього ще полисіла.
— Лорде Станісе,— у відповідь зронила вона.
Порослі коротко підстриженою борідкою щелепи міцно стиснулися, але Станіс не визвірився на неї через титул, яким вона до нього звернулася. І за це вона була йому вдячна.
— Не сподівався зустріти вас у Штормокраї.
— А я не сподівалася тут опинитися.
Його глибоко посаджені очі окинули її тривожним поглядом. Станіс не створений був для світських люб’язностей.
— Мені прикро за смерть вашого чоловіка,— мовив він,— хоча Едард Старк ніколи не був мені другом.
— Але він ніколи не був і вашим ворогом, мілорде. Коли лорди Тайрел і Редвин полонили вас у тому замку й морили голодом, саме Едард Старк зняв облогу.
— За наказом мого брата, а не з любові до мене,— відповів Станіс.— Лорд Едард виконав свій обов’язок, не заперечуватиму. Та невже я зробив менше? Це я мав бути Робертовим правицею.
— То була воля вашого брата. Нед не хотів цієї посади.
— Однак не відмовився від неї. А вона мала дістатися мені. Однак я даю вам слово, що за його вбивство буде справедливе покарання.
«Як вони люблять роздавати голови, ці самозвані королі!»
— Ваш брат пообіцяв мені те саме. Та якщо по правді, я б воліла отримати назад своїх дочок, а справедливість хай вершать боги. Серсі й досі тримає в себе Сансу, а про Арію не було звісток з того самого дня, як загинув Роберт.
— Якщо ваші діти знайдуться, коли я візьму місто, їх відішлють до вас...
«...живих або мертвих»,— ось що читалося в його тоні.
— А коли це станеться, лорде Станісе? Королівський Причал не так далеко від вашого Драконстону, а я чомусь зустрічаю вас тут.
— А ви відверта, леді Старк. Що ж, і я відповім вам відверто. Щоб узяти місто, мені потрібна потуга отих лордів-південців, що отаборилися на тому кінці поля. Зараз вони служать моєму братові. А я мушу їх у нього забрати.
— Васали присягають на вірність з власної волі, мілорде. Ці лорди присягли Роберту і дому Баратеонів. Якби ви з братом припинили сваритися...
— Я не збираюся сваритися з Ренлі, якщо він скориться. Я старший з нас двох, це я — король. Я хочу отримати лише те, що належить мені по праву. Від Ренлі я очікую лояльності й покори. І я їх отримаю. Не тільки від нього, а й від отих лордів,— мовив Станіс й уважно подивився їй в обличчя.— А яка справа привела на це поле вас, міледі? Дім Старків підтримав мого брата, оце так?
«Цей ніколи не відступиться»,— подумала Кетлін. Але вона все одно має спробувати. Забагато всього стоїть на кону.
— Волею своїх васалів і свого народу мій син править як король на Півночі. Ні перед ким він не прихилить коліна, але всім простягає руку дружби.
— У королів не буває друзів,— прямо мовив Станіс,— тільки підлеглі й вороги.
— І брати,— долинув веселий голос з-позаду Кетлін. Вона озирнулася через плече: ступак лорда Ренлі саме пробирався між пеньків. Найменший Баратеон був просто чарівний у своєму зеленому оксамитовому камзолі й атласному плащі, облямованому горностаєм. Скроні йому оперізувала корона з золотих руж, з-під якої
