Битва королів - Джордж Мартін

— І не для того я сюди приїхав, щоб мене тут залякували.

— А тебе ніхто й не залякує,— різко кинув Ренлі.— Ти безпомильно знатимеш, коли я почну тобі погрожувати. Якщо по правді, Станісе, я ніколи не любив тебе, але ми з тобою однієї крові, тож я не маю охоти тебе вбивати. Якщо тобі потрібен Штормокрай — бери його... як дарунок від брата. Колись мені його подарував Роберт, а я передаровую тобі.

— Він тобі не належить, щоб ти міг його дарувати. Він мій по праву.

Зітхнувши, Ренлі напіврозвернувся у сідлі.

— От що мені робити з таким братом, Брієнно? Не бере з моїх рук ні персика, ні замку, навіть весілля моє проігнорував...

— Ми обидва знаємо, що твоє весілля — чистий балаган. Рік тому ти планував підкласти дівчину під Роберта.

— Рік тому я планував посадити дівчину поряд з Робертом на престол,— сказав Ренлі,— та хіба не однаково? Роберта дістав вепр, а я дістав Марджері. Якщо тебе це втішить, то знай: я її отримав цнотливою.

— У тебе в ліжку вона цнотливою і помре.

— О, а я сподіваюся за рік мати від неї сина. А скількох синів маєш ти, Станісе? А, так — жодного,— Ренлі невинно посміхнувся.— А дочка... що ж, я все розумію. Якби моя дружина з лиця була як твоя, я б теж замість себе підсилав до неї блазня.

— Досить! — заревів Станіс.— Не дозволю сміятися мені в обличчя, чув мене? Не дозволю! — він висмикнув меча з піхов. У сіренькому світлі криця зблискувала на диво яскраво — то червоним, то жовтим, то ясно-білим. А повітря навколо неї мерехтіло, мов од жару.

Кінь Кетлін, заіржавши, позадкував, а от Брієнна з мечем у руці в’їхала поміж братів.

— Сховайте зброю! — гаркнула вона до Станіса.

«Серсі Ланістер лусне зо сміху»,— втомлено подумала Кетлін.

Станіс націлив свого блискучого меча в брата.

— Я не без краплі милосердя,— загуркотав Станіс, сумнозвісний якраз тим, що милосердя не має ані краплі.— І не хочу заплямувати Світлоносця братовою кров’ю. Заради матері, що нас породила, я дарую тобі одну ніч, щоб схаменутися, Ренлі. Якщо до світанку спустиш прапори та прийдеш до мене, я дарую тобі твій Штормокрай і колишнє місце в раді — й навіть оголошу тебе своїм спадкоємцем на той час, поки в мене не народиться син. В іншому разі я тебе знищу.

Ренлі розсміявся.

— Станісе, меч, звісно, гарненький, цього не заперечиш, але здається мені, що його сяйво засліпило тобі очі. Поглянь на той край поля, брате. Бачиш усі ті прапори?

— Невже гадаєш, що кілька ганчірок зроблять з тебе короля?

— Короля з мене зроблять мечі Тайрела. І Рована, і Тарлі, і Карона, а ще їхні топори, булави й келепи. А ще стріли Тарта й списи Пенроуза, і Фосовея, і Кая, і Малендора, і Естермонта, і Селмі, і Гайтавера, і Окгарта, і Крейна, і Касвела, і Блекбара, і Моригена, і Бісбері, і Шермера, і Дана, і Футлі... навіть дім Флорентів, брати й дядьки твоєї рідної дружини, зроблять з мене короля. Зі мною виїхало все лицарство Півдня, а це — найменша часточка моєї сили. За мною марширує піхота — сто тисяч мечів, списів і пік. А ти мене знищиш? Скажи-но чим! Отою мізерною купкою наброду, що тулиться під стінами замку? Їх тисяч п’ять, і це ще дуже щедра оцінка,— риб’ячі лорди, цибулеві лицарі й перекупні мечі. Та половина з них ще до початку бою перебіжить на мій бік. Від розвідників я знаю, що кавалерії у тебе менш як чотири сотні — вільні вершники в дублених шкірах, що й миті не вистоять проти латних списників. Мені байдуже, яким досвідченим вояком ти себе вважаєш, Станісе, але оте твоє військо не витримає першого удару мого авангарду.

— Побачимо, брате,— Станіс заховав у піхви меча, і здалося, на світі ще потемніло.— Прийде світанок — і ми побачимо.

— Сподіваюся, твій новий бог виявить милосердя, брате.

Презирливо пирхнувши, Станіс учвал погнав геть. А червона жриця на мить затрималася.

— Турбуйтеся через власні гріхи, лорде Ренлі,— сказала вона, розвертаючи коня.

Кетлін з Ренлі разом поїхали в табір, де на їхнє повернення очікували його тисячі і її одиниці.

— Весела була зустріч, хай і не така корисна, як хотілося б,— коментував Ренлі.— Цікаво, де можна дістати такий меч, як у нього? Ну, після бою мені його Лорас усе одно подарує. Як сумно, що дійде до такого!

— Весело ви сумуєте,— сказала Кетлін, чий розпач був зовсім не вдаваний.

— Справді? — знизав плечима Ренлі.— Хай так. Зізнаюся, Станіс був не найлюбішим з моїх братів. Як гадаєте, ота його казочка правдива? Якщо Джофрі — синок Царевбивці...

— ...то ваш брат — законний спадкоємець.

— Поки живий,— визнав Ренлі.— Хоча закон дурнуватий, вам не здається? Чому спадкоємцем має бути найстарший син, а не найкращий? Корона пасуватиме мені, як ніколи не пасувала Роберту й ніколи не пасуватиме Станісу. В мені є все, щоб стати видатним королем: сильним і водночас великодушним, розумним, справедливим, турботливим, лояльним до друзів і нещадним до ворогів, однак здатним прощати, терплячим...

— ...скромним? — підказала Кетлін.

Ренлі розсміявся.

— Пробачте вже королю якісь вади, міледі.

Кетлін почувалася страшенно змученою. Нічого в неї не вийшло. Брати Баратеони втоплять одне одного у крові, а її син лишиться з Ланістерами сам-на-сам, і жодні її слова, жодні дії цього не зупинять. «Давно час повертатися в Річкорин — склепити батькові повіки,— подумала вона.— Бодай це я здатна зробити. Може, посол з мене й нікчемний, а от жалібниця — чудова, боги бороніть мене!»

Табір зручно розташувався на пологому гірському гребені, що тягся з півночі на південь. Він займав усього чверть території порівняно з розкидистим табором на річці Мандерлі, однак був значно впорядкованіший. Дізнавшись про братів замах на Штормокрай, Ренлі розділив свої сили, як Роб зробив це біля Близнючок. Велике піше військо він лишив позаду в Буремості разом зі своєю юною королевою, а ще всіма фургонами, возами, ломовиками та всією громіздкою облоговою машинерією, а сам Ренлі стрімко повів на схід своїх лицарів і вільних вершників.

Він був страшенно схожий на свого брата Роберта — навіть у цьому... от тільки Роберт завжди мав поряд Едарда Старка, який своєю обережністю стримував