Битва королів - Джордж Мартін
— То таке у вас уявлення про лицарство, пане Боросе? — люто поцікавився Тиріон Ланістер. Поряд з ним стояв його улюблений перекупний меч і ще один з дикунів — той, що з випеченим оком.— Це які лицарі б’ють беззахисних дівчат?
— Ті, що служать своєму королеві, Куцю,— сер Борос підніс меча, й поряд з ним, висмикуючи клинок з піхов, ступив сер Мірин.
— Ви там обережніше з іграшками,— застеріг карликів перекупний меч.— Ви ж не хочете заляпати кров’ю свої гарненькі білі плащики.
— Дайте хтось дівчині щось прикритися,— мовив Куць. Сандор Кліган розстебнув плащ і жбурнув його Сансі. Вона притисла плащ до грудей, учепившись кулачками в білу вовну. Грубе прядиво кусало шкіру, але ніякий оксамит не здавався їй зроду таким ніжним.
— Ця дівчина — твоя майбутня королева,— мовив Куць до Джофрі.— А тобі байдуже до її честі?
— Це їй покара.
— За які такі злочини? Вона поряд з братом не воювала.
— У неї вовча кров!
— А в тебе — курячі мізки.
— Не смій так зі мною розмовляти! Король чинить, як схоче.
— Ейрис Таргарієн чинив, як схоче. Тобі мати не розповідала, чим це закінчилося?
Сер Борос Блаунт форкнув.
— Ніхто не сміє погрожувати його світлості в присутності королівської варти.
Тиріон Ланістер звів брову.
— А я не погрожую королю, сер, я даю урок своєму племіннику. Броне, Тимете, хай тільки сер Борос іще раз розтулить рота — убийте його,— карлик посміхнувся.— А оце була погроза. Відчуваєте відмінність?
Сер Борос побуряковів.
— Про це дізнається королева!
— Певна річ. До речі, навіщо чекати? Джофрі, послати по твою матір?
Король спаленів.
— Нема чого сказати, ваша світлосте? — провадив його дядько.— От і добре. Навчися більше користуватися вухами, а менше — вустами, бо буде твоє правління ще куцішим за мене. Примхливість і брутальність не допоможуть тобі завоювати ні любов народу... ні любов своєї королеви.
— Мама каже: страх кращий за любов,— мовив Джофрі та вказав на Сансу.— Он вона мене боїться.
— Все ясно,— зітхнув Куць.— Шкода тільки, що Станіс із Ренлі не дванадцятирічні дівчатка. Броне, Тимете, забирайте її.
Санса йшла, як уві сні. Вона гадала, її відведуть у спальню в Мейгоровій тверджі, але натомість її повели у Вежу правиці. Вона тут не була з того самого дня, коли батько впав у немилість, і тепер, знову долаючи ці сходи, відчувала запаморочення.
Нею зайнялися якісь служниці, бурмочучи безглузді слова втіхи, щоб вона припинила тремтіти. Одна з них зняла з неї подерту, сукню й білизну, а інша викупала її і вимила з обличчя й волосся липкий сік. Сансу натирали милом і поливали їй на голову теплу водичку, а в неї перед очима стояли обличчя, що оточували її у дворі. «Лицарі присягаються захищати слабких, обороняти жінок, боротися за праве діло, але ніхто з них і пальцем не ворухнув!» Тільки сер Донтос намагався їй допомогти, а він більше не лицар, і Куць не лицар, і Гончак... Гончак ненавидить лицарів... «І я їх теж ненавиджу,— подумала Санса.— Нема серед них справжніх лицарів, жодного».
Коли вона викупалася, її навідав рудий і тлустий мейстер Френкен. Він попросив її лягти на матрац долілиць і заходився натирати маззю червоні рубці, якими вкрилися ззаду її стегна. Потім наколотив їй сновійного вина з медом, щоб легше пилося.
— Поспи, дитино. А коли прокинешся, все це здаватиметься тобі поганим сном.
«Ні, не здаватиметься, дурню»,— подумала Санса, але все одно випила сновійного вина й заснула.
Було вже темно, коли вона знову прокинулася, не до кінця розуміючи, де вона і що це за чужа й водночас на диво знайома кімната. Коли Санса підвелася з ліжка, ноги їй прошив гострий біль, повернувши її в минуле. На очі набігли сльози. Хтось поклав для неї поряд з ліжком сукню. Накинувши її, Санса відчинила двері. Під дверима стояла жінка з суворим обличчям і смаглявою обвітреною шкірою; на худій шиї в неї висіло три разки намиста — один срібний, другий золотий, а третій — з людських вух.
— І куди це вона зібралася? — поцікавилася жінка, спираючись на довгий спис.
— У богопраліс.
Санса хотіла розшукати сера Донтоса й попросити відвезти її додому, поки ще не запізно.
— Недоросток велів тебе не випускати,— сказала жінка.— Молися тут, боги почують.
Смиренно опустивши очі, Санса повернулася в кімнату. І знагла збагнула, чому це місце здалося їй таким знайомим. «Мене оселили в спальні, де жила Арія, коли батько був правицею короля. Тут більше нема її речей, і меблі попереставляли, та все одно...»
Незабаром служниця принесла таріль сиру, хліба й оливок, а ще карафу холодної води.
— Забери це,— наказала Санса, але дівчина лишила їжу на столі. Санса збагнула, що хоче пити. Від кожного кроку стегна їй мов ножем пронизувало, але вона примусила себе перетнути кімнату. Вона випила два кухлі води й саме дзьобала оливки, коли у двері постукали.
Санса схвильовано обернулася до дверей і розправила брижі на сукні.
— Так?
Відчинилися двері, й поріг переступив Тиріон Ланістер.
— Міледі, сподіваюся, я не завадив?
— Я ваша полонена?
— Моя гостя,— пояснив він. Тиріон мав на шиї ланцюжок, що засвідчував його посаду: намисто зі з’єднаних долонь.— Я подумав, що нам варто поговорити.
— Як зволить мілорд,— озвалася Санса; вона заледве стримувалася, щоб не витріщатися: він був такий бридкий з лиця, що це викликало якийсь дивний захват.
— Їжа і вбрання тобі сподобалися? — запитав він.— Якщо потрібно ще щось, тільки попроси.
— Ви дуже ласкаві. І вранці... ви такий добрий, допомогли мені!
— Ти маєш право знати, чому Джофрі так розлютився. Шість днів тому твій брат наскочив на мого дядька Стафорда, який отаборився з військом у селі під назвою Волобрід менш як за три дні їзди від Кичери Кастерлі. Ваші північани отримали розгромну перемогу. Звістка прийшла лише сьогодні вранці.
«Роб вас усіх переб’є»,— піднесено подумала Санса.
— Це... жахливо, мілорде. Мій брат — підлий зрадник.
Карлик слабко посміхнувся.
— Ну, він не якесь там цуценя, він це довів.
— Сер Лансель сказав, що Роб вів за собою військо варгів...
Карлик глузливо зареготав-загавкав.
— Сер Лансель воює бурдюками й не відрізнить варга від варгана. Твій