Битва королів - Джордж Мартін

— Я... я... я...

— Ти за це смертю відповіси,— з купи зброї біля виходу сер Емон вихопив бойовий топір на довгому держаку.— Заплатиш за життя короля власним!

— Ні!!! — зойкнула Кетлін Старк, нарешті здобувшись на голос, але було запізно: від крові вони мов побожеволіли й кинулися вперед з галасом, який заглушив усі слова.

Кетлін не могла повірити, як швидко рухається Брієнна. Оскільки в неї не було меча, вона висмикнула клинок з піхов Ренлі й устигла відбити удар Емонового топора. Криця вдарилась об крицю з оглушливим брязкотом, викресавши біло-блакитні іскри, і Брієнна скочила на ноги, грубо відкинувши вбік мертвого короля. Сер Емон, який метнувся до неї, перечепився через тіло, і Брієнна розрубала дерев’яне руків’я, що аж головка топора відлетіла геть. Один із солдатів тицьнув Брієнну смолоскипом у спину, але просочена кров’ю веселкова тканина не горіла. Рвучко розвернувшись, Брієнна рубонула мечем — і рука разом зі смолоскипом полетіли геть. По килиму поповзли язики полум’я. Каліка заверещав. Виронивши топір, сер Емон намагався витягнути меча. Другий солдат замахнувся, але Брієнна відбила удар, і їхні мечі, брязкаючи, затанцювали. Тут у боротьбу знову вступив Емон Кай, тож Брієнні довелося відступати, але водночас їй дивом вдавалося протистояти обом. А на землі лежав Ренлі: голова його перекотилася набік, роззявляючи другий рот, з якого повільними товчками спливала кров.

Сер Робар невпевнено тримався позаду, але вже і він потягнувся до руків’я меча.

— Робаре, ні, послухай! — Кетлін ухопила його за руку.— Ти помиляєшся, це не вона. Допоможи їй! Послухай мене, це був Станіс!

Це ім’я саме зірвалося з вуст, вона й не встигла зрозуміти як, але, вимовивши, збагнула, що так і було.

— Присягаюся, ти ж мене знаєш, його убив Станіс!

Юний веселковий лицар втупився в неї, як у причинну, світлими переляканими очима.

— Станіс? Як?!

— Я не знаю. Чаклунство, якась чорна магія, бо тут була тінь, тінь,— її голос навіть для власних вух звучав дико й божевільно, але слова лилися потоком, у той час як позаду не припиняли стикатися мечі.— Тінь з мечем, присягаюся, я бачила. Ти що, осліп, та дівчина закохана в нього! Допоможи їй! — Кетлін озирнулася, побачила, як упав другий вартовий, випустивши з обм’яклих пальців клинок. Знадвору кричали. За мить, збагнула Кетлін, сюди увірветься розлючена підмога.— Вона не винна, Робаре! Даю тобі слово, присягаюся могилою мого чоловіка й честю Старків!

Це його переконало.

— Я їх затримаю,— сказав сер Робар.— Заберіть її.

Розвернувшись, він вийшов.

А вогонь уже добіг до стінки й поповз по намету. Сер Емон у своїй жовтій емальованій криці дужче насідав на Брієнну, яка була у вовняному вбранні. Він і забув про Кетлін, та тут йому в голову полетіла залізна жаровня. Оскільки він був у шоломі, удар не завдав значних пошкоджень, але збив його з ніг.

— Брієнно, за мною,— звеліла Кетлін. Дівчина не проґавила свого шансу. Змах меча — і зелений шовк розійшовся. Вони удвох ступили в темряву та світанкову прохолоду. З другого боку шатра лунали гучні голоси.— Сюди,— потягнула її Кетлін,— але не квапся. Нам не можна бігти, бо поцікавляться, чого це ми біжимо. Іди спокійно, так наче нічого не сталося.

Застромивши меча за пояс, Брієнна прилаштувалася поряд з Кетлін. Нічне повітря пахло дощем. Позаду вже палахкотіло королівське шатро, і в темряві здіймалися високі язики полум’я. Ніхто й не намагався зупинити жінок. Повз них поспішали вояки, волаючи: пожежа! вбивство! чаклунство! Інші стояли гуртами, стиха перемовляючись. Дехто молився, а один юний зброєносець упав навколішки, відкрито схлипуючи.

Бойові шереги Ренлі розпадалися: чутки вже розповзлися. Нічні багаття догоряли; на сході почало прояснюватися громаддя Штормокраю, виринаючи, немов кам’яна мара, а над полем кружляв блідий серпанок туману, від сонця злітаючи на крилах вітру. «Ранішні примари»,— колись казала стара Нан; духи, що повертаються в свої могили. А тепер до них долучився і Ренлі — пішов, як і його брат Роберт, як і її любий Нед.

— Я так ні разу й не обійняла його, тільки по смерті,— тихо зронила Брієнна, поки вони пробиралися крізь хаос, що розповзався табором. Голос її був слабкий, наче вона от-от розплачеться.— Ось він сміється — а ось уже всюди кров... міледі, я не розумію! Ви бачили, ви...

— Я бачила тінь. Спочатку подумала, що вона належить Ренлі, а виявилося — його брату.

— Лорду Станісу?

— Я його відчула. Так, звучить безглуздо, знаю...

Але Брієнні це не здалося безглуздим.

— Я його вб’ю,— заявила рослява негарна дівчина.— Уб’ю його мечем мого мілорда. Присягаюся. Присягаюся. Присягаюся.

Гал Моллен з рештою ескорту вже чекали, осідлавши коней. Сер Вендель Мандерлі аж пінився, так хотів дізнатися, що ж відбувається.

— Міледі, в таборі повний розгардіяш,— випалив він, щойно побачивши їх.— Лорд Ренлі, він...— він затнувся, витріщившись на Брієнну, всю просяклу кров’ю.

— Він помер, але не від нашої руки.

— А бій...— почав був Гал Моллен.

— Не буде ніякого бою,— Кетлін сіла верхи, й навколо неї розташувався почет: сер Вендель — ліворуч, а сер Первин Фрей — праворуч.— Брієнно, у нас з собою коней удвічі більше, ніж потрібно, тож вибери собі — і їдьмо з нами.

— У мене є власний кінь, міледі. Й обладунки...

— Облиш. Нам слід від’їхати подалі, поки нас не кинулися шукати. Ми обидві були з королем, коли його вбили. Про це не забудуть.

Брієнна без жодного слова розвернулася і зробила те, що їй порадили.

— Їдьмо,— скомандувала Кетлін, щойно весь ескорт осідлав коней.— Якщо хтось намагатиметься нас зупинити, просто вбивайте.

Коли полями потягнулися довгі пальці ранкової зорі, у світ почав повертатися колір. Там, де на сірих конях сиділи сірі вояки, озброєні сірими тінями-списами, тепер зблискували сріберним холодом гостряки десятка тисяч сулиць, а на міріадах розмаяних прапорів Кетлін бачила сполохи червоного, рожевого й жовтогарячого, насиченість синього й коричневого, сяйво золотого й жовтого. Вся потуга Штормокраю і Небосаду, вся ця сила ще годину тому належала Ренлі... «Тепер усі вони належать Станісу,— збагнула Кетлін,— нехай самі цього поки що й не усвідомлюють. До кого ще їм прибитися, як не до останнього Баратеона? Станіс переміг, завдавши єдиного підступного удару».

«Я — законний король,— оголосив він, стиснувши тверді, як залізо, щелепи,— а ваш син — такий самий зрадник, як і оцей мій