Битва королів - Джордж Мартін

Лісовик якусь мить посмоктав ложку. Зуби свої він зняв. Обличчя в нього було обвітрене та зморшкувате, а на руках жили — як старе коріння.

— Мені смердить... ну... холодом.

— У тебе макітра дерев’яна, як твої зуби,— мовив до нього Гейк.— Холод не пахне.

«Пахне,— подумав Джон, пригадуючи ніч у покоях лорда-командувача.— Він пахне смертю». І знагла йому перехотілося їсти. Він віддав свою кашу Грену, в якого був такий вигляд, наче йому, щоб не замерзнути вночі, потрібна додаткова порція.

Дув поривчастий вітер. До ранку на землю впаде приморозок, і мотузки, на яких натягнуті намети, задерев’яніють. На денці казанка плескалося десь на два пальці глінтвейну. Підкинувши дров у багаття, Джон повісив казанок над вогнем, щоб підігріти. Чекаючи, він стискав і розтискав пальці, поки руку не почало сіпати. Перші чатові вже займали свої пости навколо табору. По всьому периметру городища мерехтіли смолоскипи. Ніч була безмісячна, але над головою сяяли тисячі зірок.

У темряві зачувся звук — слабкий і далекий, однак це безпомильно було вовче виття. Голоси наростали й затихали, виспівуючи моторошну й самотню пісню. У Джона волосся на потилиці стало сторч. З того боку багаття на нього з темряви поглядала пара червоних очей. У світлі полум’я вони аж світилися.

— Привиде! — здивовано видихнув Джон.— То ти все-таки зайшов усередину, еге ж?

Білий вовк частенько полював усю ніч; Джон не сподівався побачити його до самого ранку.

— З полюванням не склалося? — запитав він.— Ось. До мене, Привиде!

Деривовк обійшов багаття по колу, неспокійно понюхав Джона, понюхав вітер. Враження було, що зараз йому не до м’яса. «Привид відчув, коли мертві повстали. Він мене збудив, попередив». Стривожений Джон скочив на ноги.

— Там щось є? Привиде, ти щось занюхав?

Дайвен сказав, що тут смердить холодом.

Деривовк стрибнув уперед, зупинився, озирнувся. «Кличе мене за собою». Натягнувши на голову каптур плаща, Джон рушив геть від наметів, геть від тепла багаття, проминаючи конов’язь маленьких кошлатих гаронів. Один з коників нервово заіржав, коли повз нього пробіг Привид. Джон шепнув щось заспокійливе, зупинився погладити по морді. На підході до муру чути було, як у тріщинах висвистує вітер. Гукнув чатовий. Джон вийшов на світло смолоскипа.

— Маю принести води лорду-командувачу.

— То йди,— дозволив чатовий.— Тільки швидко.

Кутаючись у чорний плащ і ховаючись під каптуром од вітру, чолов’яга навіть не побачив, що у Джона немає відра.

Джон боком прослизнув між двох загострених паль, а Привид ковзнув під ними. У тріщину був застромлений смолоскип, і з кожним поривом протягу язики полум’я маяли, наче жовтогарячі прапори. Протискуючись у прогалину між каміння, Джон забрав його. А Привид уже мчав униз із пагорба. Джон рушив за ним повільніше, тримаючи смолоскип перед собою. Позаду танув шум табору. Ніч була чорна, а схил крутий, кам’янистий і нерівний... Миттєва неуважність — і зломиш собі ногу... або шию. «Що я роблю?» — запитував себе Джон, спускаючись.

Унизу виструнчилися дерева, як вояки, закуті в кору й озброєні листям, розгорнувши свої мовчазні шереги в очікуванні команди штурмувати пагорб. Вони здавалися чорними... й лише коли стовбурами ковзало світло смолоскипа, Джон бачив зелені відблиски. Вдалині почувся плюскіт води серед каміння. Привид зник у підліску. Джон продирався за ним, дослухаючись до поклику струмка, до зітхання листя на вітру. Гілки чіплялися йому за плащ, а над головою спліталося віття, затуляючи зорі.

Коли він урешті побачив Привида, той хлебтав воду зі струмка.

— Привиде,— покликав Джон,— до мене. Бігом.

Деривовк підняв голову, його червоні очі похмуро засяяли, а з писка, наче слина, скрапувала вода. Тої миті було щось у ньому люте й моторошне. І тут він стрибнув уперед, проминув Джона й погнав у гущавину дерев.

— Привиде, ні, стій! — гаркнув Джон, але вовк і вухом не повів. Темрява проковтнула струнку білу постать, тож у Джона лишалося дві можливості — самотою повертатися на пагорб чи рушити за вовком.

І він рушив за вовком, сердитий, якнайнижче опустивши смолоскип, аби бачити камінці, що чигали на кожному кроці, і ямки, в яких запросто можна ногу підвернути. Що кілька кроків він гукав Привида, але між дерев кружляв нічний вітер, заглушуючи слова. «Я здурів»,— думав Джон, занурюючись глибше в ліс. Він уже збирався повернути назад, коли попереду праворуч, в напрямку пагорба, щось забіліло. Стиха лаючись, Джон кинувся туди.

За чверть дороги довкола Кулака він нарешті наздогнав Привида, а тоді знову згубив з очей. Нарешті він зупинився відсапатися серед чагарників, колючок і каміння біля підніжжя пагорба. Там, куди не сягало світло смолоскипа, чорніла темрява.

Неголосний шурхіт змусив його рвучко розвернутися. Джон рушив на звук, обережно ступаючи між валунів і колючих чагарів. За поваленим деревом він знову натрапив на Привида. Деривовк люто копав, розкидаючи землю.

— Що ти там знайшов? — Джон опустив смолоскип, освітлюючи округлу гірку свіжої землі. «Могила»,— подумав він. От тільки чия?

Опустившись навколішки, він застромив смолоскип у землю. Ґрунт був легкий, піщаний. Джон черпав його долонею. Не траплялося ні камінців, ні коріння. Хай що там ховається, його тут закопали нещодавно. На глибині двох футів його пальці намацали тканину. Джон очікував — і боявся! — що наткнеться на труп, але тут було щось інше. Помацавши крізь тканину, він відчув під пальцями щось маленьке і тверде. Не відчувалося ні смороду, ні сліду могильних червів. Привид позадкував і сів, спостерігаючи.

Розчистивши пухку землю, Джон виявив округлий згорток, мабуть, два фути завширшки. Застромив під нього пальці, вивільняючи з землі. Коли Джон його витягав, те, що всередині, заворушилось і задзеленчало. «Скарб»,— подумав Джон, от тільки шматочки всередині не нагадували монети, а дзвін був не металевий.

Зав’язали пакунок обтріпаною мотузкою. Витягнувши з піхов чингал, Джон розрізав її, ухопився за кінчики тканини й потягнув. Пакунок розгорнувся — і з нього висипалося щось темне і блискуче. Дюжина ножів, листоподібні гостряки на списи, чимало вістер на стріли. Джон узяв у руку лезо чингала — легке як пір’їна, чорне і лискуче, без руків’я. Світло смолоскипа побігло по пругу: тонесенька жовтогаряча смужка свідчила про те, що клинок гострий як лезо. Драконове скло. «Мейстри називають його обсидіаном». Невже Привид розшукав схованку дітей пралісу, закопану тисячу років тому? Кулак Перших Людей — старовинне городище, от тільки...

Під драконовим склом ховалася стара військова сурма, змайстрована з рогу тура й облямована бронзою. Джон витрусив зсередини трохи бруду, а