Українська література » Фентезі » Битва королів - Джордж Мартін

Битва королів - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Битва королів - Джордж Мартін
з ним посипались і вістря на стріли. Не звернувши на них уваги, він потягнув за кінчик тканини, в яку була загорнута зброя, помацав. «Гарна вовна, цупка, подвійного плетення, волога, але не зотліла». Він наблизив тканину до смолоскипа. «І не просто темна. Чорна».

Підводячись, щоб, труснувши, розгорнути тканину до кінця, Джон і так уже знав, що це: чорний плащ побратима Нічної варти.

Бран

Пиворіз розшукав його у кузні: Бран роздував міхи для Мікена.

— Мілорде королевичу, мейстер чекає на вас у башточці. Прилетів птах від короля.

— Від Роба?

Не чекаючи Годора, збуджений Бран дозволив Пиворізу винести себе сходами нагору. Пиворіз теж був дебелий, хай і не такий величезний, як Годор, і тим більше не такий дужий. Заки дісталися мейстрової башточки, він уже засапався і почервонів з обличчя. Тут уже сиділи і Рикон, і обидва Волдери Фреї.

Відіславши Пиворіза геть, мейстер Еймон зачинив двері.

— Мілорди,— серйозно заговорив він,— ми отримали листа від його світлості, з новинами гарними й поганими. Роб здобув на заході значну перемогу: розгромив ланістерівське військо біля селища під назвою Волобрід, і ще захопив кілька замків. Цього листа він написав з Ясенмежжя, колишньої кріпості дому Марбрандів.

Рикон посмикав мейстра за мантію.

— Роб повертається додому?

— Боюся, поки що ні. Це не остання битва.

— Він переміг лорда Тайвіна? — запитав Бран.

— Ні,— відповів мейстер.— Ворожим військом командував сер Стафорд Ланістер. Він загинув у бою.

Бран і не чув ніколи про сера Стафорда Ланістера. І тому погодився з Великим Волдером, коли той сказав:

— Лорд Тайвін — ось хто важить.

— Напишіть Робу, щоб вертався додому,— сказав Рикон.— І хай свого вовка забирає з собою додому, і маму, і тата.

Рикон начебто знав, що лорд Едард помер, але іноді забував про це... Бран підозрював, що навмисно. У свої чотири роки менший братик був іще той упертюх.

Бран радів Робовій перемозі, але водночас і тривожився. Він пам’ятав, як сказала Оша того дня, коли брат виїжджав з військом з Вічнозиму. «Він веде військо не в той бік»,— наполягала дикунка.

— На жаль, кожна перемога має свою ціну,— обернувся мейстер Лувін до Волдерів.— Мілорди, під Волобродом серед інших поклав життя ваш дядько — сер Стеврон Фрей. Роб пише, що його поранили в бою. Спершу думали, що рана несерйозна, та за три дні він помер у своєму наметі, уві сні.

— Та він старий був,— знизав плечима Великий Волдер.— Думаю, йому було років шістдесят п’ять. Застарий для бою. І завжди казав, що втомився.

На це Малий Волдер заулюлюкав.

— Утомився чекати, коли дідусь помре, ти хотів сказати? То тепер спадкоємець — сер Емон?

— Не дурій,— мовив його кузен.— Сини першого сина йдуть попереду другого сина. Тож наступний — сер Райман, а тоді Едвін, і Чорний Волдер, і Пітир Прищик. А тоді Ейгон з усіма своїми синами.

— Райман застарий,— сказав Малий Волдер.— Йому за сорок уже, точно кажу. І в нього слабкий шлунок. Думаєш, він стане лордом?

— Лордом стану я. І мені байдуже, чи стане він.

— Посоромтеся, мілорди,— різко втрутився мейстер Еймон.— Щось я горя не бачу. У вас дядько помер!

— Так,— мовив Малий Волдер,— нам дуже сумно.

Але насправді сумно їм не було. Бранові замлоїло в животі. «їм страва засмакувала більше, ніж мені». Він попросив у мейстра Еймона дозволу піти.

— Гаразд,— мейстер покалатав у дзвіночок. Годор, мабуть, клопотався у стайні. На виклик прийшла Оша. Але вона була дужчою за Пиворіза, тож легко взяла Брана на руки і знесла сходами вниз.

— Ошо,— заговорив до неї Бран, коли вони перетинали двір.— Ти знаєш дорогу на північ. На Стіну і... і далі?

— Дорогу запам’ятати нескладно. Знайди в небі Крижаного Дракона — і їдь на блакитну зірку в оці вершника,— вона задом штовхнула двері й почала підніматися гвинтовими сходами.

— А там і досі є велети і... всі інші... Чужі, і діти пралісу теж?

— Велетів я бачила, про дітей пралісу чула перекази, а що ж до білих блукальців... навіщо тобі це знати?

— А ти колись бачила триоокого ворона?

— Ні,— розсміялася вона.— І не хочу.

Оша ногою відчинила двері в Бранову спальню та всадовила його на підвіконня, звідки він міг спостерігати за тим, що діється у дворі.

Минуло всього кілька секунд, як вона пішла, і двері знову відчинилися: у кімнату без дозволу увійшов Джоджен Рід, а за ним — його сестра Міра.

— Чули про птаха? — запитав Бран. Хлопець кивнув.— То була не вечеря, як ти казав, а лист від Роба. Ми не їли, а...

— Зелені сни іноді набувають дивного втілення,— визнав Джоджен.— І зерно правди з них вилущити не завжди легко.

— Розкажи мені той поганий сон, що тобі наснився,— попросив Бран.— Про те, що станеться з Вічнозимом.

— То мілорд королевич мені тепер вірить? І дослухається до моїх слів, хай як дивно вони звучатимуть?

Бран кивнув.

— Сюди прийде море.

— Море?

— Мені наснилося, що довкола Вічнозиму хлюпоче море. Чорні хвилі билися у брами й вежі, а тоді солона вода перелилася через мур і затопила весь замок. У дворі плавали потопельники. Коли мені цей сон наснився вперше, ще у Сіроводді, я не впізнавав їхніх облич. А тепер упізнаю. Один з них — Пиворіз, вартовий, що на бенкеті оголосив наші імена. Другий — ваш септон. І ваш коваль теж.

— Мікен? — Бран був водночас і збентежений, і стривожений.— Але ж море за сотні й сотні льє звідси, а мури Вічнозиму такі високі, що море, якби й підступило, зроду б через них не перелилося.

— У темряві ночі море переллється через мури,— сказав Джоджен.— Я бачив потопельників, роздутих і мертвих.

— Треба їм сказати,— мовив Бран.— Пиворізу, і Мікену, і септону Чейлу. Я попрошу їх не тонути.

— Це їх не врятує,— озвався хлопець у зеленому.

До підвіконня підійшла Міра й поклала Бранові руку на плече.

— Вони не повірять, Бране. Як і ти не повірив.

— Розкажи мені свої сни,— присів Джоджен на Бранове ліжко.

Йому було страшно, ще й досі, але він пообіцяв довіряти їм, а Старки з Вічнозиму завжди дотримуються слова.

— Вони різні,— почав він

Відгуки про книгу Битва королів - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: