Битва королів - Джордж Мартін

— Я в раді короля, але я не королівської крові, тож у заручники мене навряд чи варто брати. Я заприязнився з сером Лорасом, ще як він був при дворі, й не давав йому приводу незлюбити мене. Наскільки я знаю, Мейс Тайрел не вважає мене за ворога, і ще я тішуся надією, що маю деякий хист до переговорів.

«Ось ми і попалися». Тиріон не довіряв Пітиру Бейлішу й не хотів спускати його з ока, однак який вибір він йому лишив? Їхати має Мізинчик або сам Тиріон, а він-бо добре тямив: залишить Королівський Причал бодай на деякий час — і все, чого він домігся, розсиплеться.

— Дорога до Буремосту пролягає через лінію вогню,— обережно заговорив Тиріон.— Та й лорд Станіс, понад усякий сумнів, уже вирядив своїх вівчарів збирати блудних овець.

— Вівчарів я ніколи не боявся. Мене більше хвилюють вівці. Але, гадаю, добрий ескорт вирішить справу.

— Можу дати вам сотню золотих плащів,— сказав Тиріон.

— П’ятсот.

— Триста.

— І ще сорок людей: двадцять лицарів і стільки ж зброєносців. Якщо приїду без шлейфа лицарів, Тайрел мене всерйоз не сприйме.

І то правда.

— Згода.

— А ще я візьму з собою Горе і Гобліна, а потім відішлю до батька. Як жест доброї волі. І нам потрібен Пакстер Редвин, він старовинний друг Мейса Тайрела і сам по собі впливова фігура.

— І зрадник,— вперлася королева.— Арбор теж присягнув би Ренлі разом з усіма, якби Редвин не знав, що за це постраждають його виплодки.

— Ренлі мертвий, ваша світлосте,— зауважив Мізинчик,— а ні Станіс, ні лорд Пакстер не забудуть, як галери Редвинів перекривали море під час облоги Штормокраю. Поверніть батькові близнюків — і це, можливо, прихилить до нас Редвина.

Але Серсі це не переконало.

— Чужі б забрали його прихильність: мені потрібні його мечі й вітрила. А отримаємо ми їх тільки в тому разі, якщо міцно триматимемо близнюків.

На це у Тиріон була відповідь.

— Тоді відішлімо сера Гобера назад в Арбор, а сера Гораса лишімо тут. Лорд Пакстер має досить лою в голові, аби правильно розтлумачити послання, я так думаю.

Ця пропозиція не викликала заперечень, але Мізинчик ще не закінчив.

— Нам потрібні будуть коні. Прудкі й витривалі. Кругом ідуть бої, тож міняти коней навряд чи вдасться. А ще знадобиться чимало золота — на ті дарунки, що про них ми вже говорили.

— Беріть, скільки потрібно. Якщо місто впаде, Станіс і так і так усе розграбує.

— Моє доручення має бути в письмовому вигляді. Щоб Мейс Тайрел не мав сумнівів у моїх повноваженнях, потрібна грамота, яка підтверджує мої повні права вести переговори щодо шлюбу й залагоджувати інші справи, якщо доведеться, а головне, брати на себе зобов’язання від імені короля. Грамота має бути підписана Джофрі та всіма членами ради, з усіма печатками.

Тиріон тривожно посовався в кріслі.

— Гаразд. Це все? Нагадую вам, звідси до Буремосту — неблизький світ.

— Я виїжджаю вдосвіта,— Мізинчик підвівся.— Сподіваюся, по моєму поверненню король подбає, щоб мої героїчні зусилля були гідно винагородженні?

— Джофрі напрочуд вдячний суверен,— хихикнув Вейрис,— я певен, вам не буде чого жалітися, добрий мій хоробрий лорде.

Але королева любила прямоту.

— Чого ви хочете, Пітире?

Мізинчик з хитрою посмішкою зиркнув на Тиріона.

— Про це я ще маю поміркувати. Безсумнівно, я щось надумаю,— він граційно уклонився й вийшов — недбало, наче прямує в один зі своїх борделів.

Тиріон задивився у вікно. Стояв такий густий туман, що не видно було муру на тому кінці двору. Крізь сіру пелену ледве пробивалося кілька нечітких вогників. «Не найкращий день для подорожі»,— подумав Тиріон. Він не заздрив Пітиру Бейлішу.

— А тепер час братися до грамоти. Лорде Вейрисе, пошліть по пергамент і перо. І ще комусь треба збудити Джофрі.

Коли нарада врешті скінчилася, було так само сіро й темно. Вейрис кудись поквапився сам-один, човгаючи по підлозі м’якими капцями. Ланістери на мить затрималися в дверях.

— Як там просувається твій ланцюг, брате? — поцікавилася королева, поки сер Престон застібав у неї на плечах злототканий плащ, облямований горностаєм.

— Ланка по ланці росте. Дякувати богам, сер Кортні Пенроуз — людина вперта. Станіс ніколи не вирушить на північ, поки в нього в тилу залишається невзятий Штормокрай.

— Тиріоне, знаю, ми не завжди погоджуємося в політичних питаннях, але здається мені, що я помилялася щодо тебе. Ти не такий дурень, як я уявляла. Якщо по правді, я щойно збагнула, як сильно ти допоміг. Ти мусиш мені вибачити за те, що я, було, розмовляла з тобою надто різко.

— Мушу? — він знизав плечима, а тоді посміхнувся.— Люба сестро, ти не сказала нічого такого, що потрібно вибачати.

— Маєш на увазі — сьогодні?

Вони обоє розсміялися... і Серсі, нахилившись уперед, лишила в нього на чолі швидкий м’який поцілунок.

Втративши мову, Тиріон проводжав її очима; поряд з нею ішов сер Престон.

— Я геть з глузду з’їхав — чи сестра і справді тільки-но мене поцілувала? — запитав Тиріон у Брона, коли ці двоє зникли з очей.

— Було так приємно?

— Було... неочікувано.

Останнім часом Серсі поводилася дивно. Тиріона це нервувало.

— Силкуюся пригадати, коли вона цілувала мене востаннє. Мені було років шість-сім, не більше. Вони з Джеймі побилися об заклад.

— Жінка нарешті звернула увагу на ваші принади.

— Ні,— мовив Тиріон.— Ні, жінка щось замислила. І найкраще буде це розвідати, Броне. Ти же знаєш, що я терпіти не можу сюрпризів.

Теон

Теон зворотом долоні витер плювок з підборіддя.

— Роб тебе випотрошить, Грейджою! — верещав Бенфред Толгарт.— І згодує твоє зрадливе серце вовку, сучий ти потрух!

Голос Ейрона Мокрочубого розітнув образи, як меч розтинає сир.

— Тепер ти мусиш його вбити.

— Спершу маю до нього питання,— сказав Теон.

— До біса твої питання,— закривавлений безпомічний Бенфред висів між Стиґом і Верлагом.— Вдавися ними, а від мене ти відповідей не дочекаєшся, боягузе! Перекинчик!

Дядько Ейрон був невблаганний.

— Плюючи на тебе, він плює на всіх нас. Плює на затонулого бога. І мусить померти.

— Батько доручив командування мені, дядьку.

— І поставив мене твоїм радником.

«І наглядачем». Теон не наважувався у справах з дядьком заходити задалеко. Так, йому доручили командування,