Битва королів - Джордж Мартін

— Ти за це головою накладеш, Грейджою. Тобі ворони очі повиїдають,— Бенфред знову хотів плюнути, та тільки кров’ю бризнув.— Чужі б ухопили вашого мокрого бога!

«Толгарте, ти своє життя виплюнув»,— подумав Теон.

— Стиґу, хай він замовкне,— сказав він.

Бенфреда силоміць поставили навколішки. Відірвавши з пояса кролячу шкурку, Верлаг пхнув йому її в рота, аби припинив репетувати. Стиґ наготував топір.

— Ні,— втрутився Ейрон Мокрочубий.— Його слід віддати богові За старою традицією.

«Хіба не байдуже? Смерть є смерть».

— То забирайте його.

— Ти підеш зі мною. Ти тут командуєш. І жертву приносити маєш ти.

Цього вже Теон не витримав.

— Ви жрець, дядьку, і бога я залишаю вам. А мені, будьте такі ласкаві, залиште військові дії,— він помахав рукою, і Верлаг зі Стиґом потягнули бранця до узбережжя. Ейрон Мокрочубий кинув на небожа осудливий погляд, а тоді рушив за ними. Вони прямували на рінистий берег — топити Бенфреда Толгарта в солоній воді. За давнім звичаєм.

«Може, це й милосердніше»,— сказав собі Теон, розвертаючись у протилежному напрямку. Який зі Стиґа кат? А у Бенфреда шия грубезна, як у ведмедя, жилава й тлуста. «Колись я його цим дражнив, щоб трішки позлити»,— пригадалося Теону. Коли це було — років зо три тому? Коли Нед Старк їздив у Торенів Квадрат побачитися з сером Гелманом, Теон супроводжував його і провів два тижні в Бенфредовім товаристві.

Здалеку летіли переможні крики — з-за повороту дороги, де відбулася битва... якщо це можна битвою назвати. Якщо по правді, то було більше схоже на забій овець. «Овець у сталевій шкурі, та все одно овець».

Видершись на купу каміння, Тиріон поглянув на мертвих вояків і поранених коней. Коні на таке не заслужили. Тимор з братами збирали тих, що в битві не постраждали, а решту, яких уже було не врятувати, добивали Урцен з Чорним Лореном. Решта ж грабували полеглих. Гевін Гарло стояв навколішках на грудях у померлого й відпилював йому палець, щоб зняти каблучку. Платив залізну ціну. «Лорд-батько пишався б». Теон подумав, чи не пошукати тих двох, яких він зарубав власноруч,— може, в них якісь коштовності знайдуться,— але на саму ідею про це у нього стало гірко в роті. Він уявляв, що сказав би на це Едард Старк. Але й ця думка його теж розсердила. «Мертвий Старк гниє в могилі, він мені ніхто»,— нагадав собі Теон.

Старий Ботлі, якого прозивали Рибовус, сидів, нахмурившись, над горою награбованого, а три його сини навалювали ще і ще. Один з них штовхався з тлустим чолов’ягою на ім’я Тодрик, який котився між полеглих з рогом елю в одній руці й топором у другій, загорнувшись у білу лисячу шубу, хіба трошки забруднену кров’ю попереднього власника. «П’яний»,— вирішив Теон, слухаючи, як той реве. Кажуть, за старих часів залізні під час бою були п’яні від крові — у нестямі вони не відчували болю й не боялися ворога, та цей воїн був просто п’яний від елю.

— Вексе, мій лук і сагайдак.

Хлопець метнувся і приніс, що сказали. Теон саме зігнув лук і напнув тятиву на виїмках, коли Тодрик перекинув малого Ботлі на землю й хляпнув йому пива в очі. Рибовус, лаючись, скочив на ноги, але Теон його випередив. Він прицілився в руку, яка тримала ріг, щоб показати цим двом, як треба стріляти, але Тодрик усе зіпсував, метнувшись убік саме в ту мить, коли Теон відпустив тятиву. Стріла прошила йому живіт.

Мародери роззявили роти. Теон опустив лук.

— Ніяких пияків, я сказав, і ніяких бійок за награбоване.

Тодрик, помираючи навколішках, голосно стогнав.

— Ботлі, хай він замовкне.

Рибовус із синами не забарилися виконати наказ. Тодрик мляво борсався, але йому розтяли горлянку й почали здирати з нього шубу, каблучки та зброю ще до того, як він помер.

«Тепер вони знатимуть, що мої слова слід сприймати всерйоз». Може, лорд Балон і віддав командування йому, але Теон знав, що дехто з вояків бачить у ньому лише зеленого хлопчака з царини.

— Когось тут ще спрага мучить? — (Ніхто не озвався).— От і добре.

Він буцнув ногою Бенфредове знамено, що впало на землю разом зі зброєносцем, який затискав його в руці. Під стягом прив’язана була кроляча шкурка. «Навіщо тут кроляча шкурка?» — хотів він розпитати, та коли в нього плюнули, геть про це забув. Жбурнувши лук назад Вексу, він широкими кроками рушив геть, пригадуючи, яке піднесення він відчував після Лопотючого лісу, й не розуміючи, чому сьогоднішня перемога має зовсім інший присмак. «Толгарте, чортів гоноровий йолоп, ти ж навіть розвідників не вислав!»

Маршируючи, вони жартували й навіть співали, над ними майоріли на прапорі три чатові дерева, а з гостряків списів звисали дурнуваті кролячі шкурки. Стрільці, що заховалися за колючим дроком, зливою стріл зіпсували їм співи, а тоді Теон особисто повів солдатів докінчити криваву справу кинджалами, топорами й келепами. Командира він наказав не чіпати, щоб допитати його.

От тільки він не очікував, що ним виявиться Бенфред Толгарт.

Коли Теон повернувся до «Морської суки», його обм’якле тіло саме витягали з води. На тлі неба вирізнялися щогли довгих лодій, які стояли вздовж рінистого берега. Від рибальського селища не лишилося нічого, крім попелу, що смердів під дощем. Чоловіків усіх узяли на мечі — окрім хіба жменьки, яким Теон дозволив утекти, щоб вони донесли новину до Торенового Квадрату. Жінок і дочок нальотчики взяли собі за соляних дружин — тих, що молодші й гарніші. Старих і бридких зґвалтували й повбивали, а тих, які щось уміли й навряд чи могли завдати клопоту, поневолили.

Теон добре спланував напад: у гнітючій передсвітанковій темряві причаливши кораблі до берега й вистрибнувши на сухе з бардою в руці, він повів вояків на сонне селище. Йому це було неприємно, та що лишалося робити?

Тричі клята сестричка зараз веде «Чорний вітер» на північ, сподіваючись відвоювати замок і для себе. Лорд Балон потурбувався, аби про те, що на Залізних островах збирається військо, не дізналася жодна жива душа за їхніми межами, і Теонові криваві наскоки на Скелясте узбережжя спишуть на морських розбійників. Північани й гадки не матимуть про небезпеку, аж поки на Пущанський Насип і Кейлінський Рів не опустяться келепи. «А коли вже буде по всьому, менестрелі складатимуть пісні про цю суку