Битва королів - Джордж Мартін

«Не відмолотиш,— думала Арія.— Більше такого не буде». Але вона все одно бігла. Мабуть, її вели давні боги Півночі. На півдорозі до броварні, коли вона пробігала під мурованим мостом, що з’єднував Новину вежу з Погребальною, до неї долинув різкий гримучий регіт. З-за рогу випірнув Рордж у супроводі трьох вояків, у яких на грудях була вишита мантикора з герба сера Ейморі. Побачивши Арію, Рордж зупинився й вищирився, виставивши напоказ повний рот кривих коричневих зубів, що зазвичай ховалися під шкіряним клапаном, якого він вдягав, щоб затулити дірку в себе на обличчі.

— Йоренова мандрьоха,— гукнув він.— Тепер зрозуміло, для чого ти була потрібна тому чорному бовдуру на Стіні, ага? — розреготався він, а з ним і решта.— І де ж твій дрючок? — зненацька поцікавився Рордж, і його посмішка зникла так само швидко, як і набігла.— Пригадую, я обіцяв тебе ним віддрочити,— зробив він до неї крок. Арія позадкувала.— Куди й поділася твоя сміливість, коли з мене ланцюги зняли!

— Я вас урятувала,— мовила Арія, тримаючись на добрий ярд від нього, щоб висковзнути, як змія, якщо він спробує її схопити.

— Можу тебе за це зайвий раз віддрочити. Йорен тобі куди засаджував — у дірку, чи йому твій тугий задочок більше був до вподоби?

— Я шукаю Джакена,— сказала вона.— Маю для нього повідомлення.

Рордж загнувся. В його очах майнуло щось таке... невже він боїться Джакена Г’ґара?

— Він у лазні. Забирайся з моєї дороги.

Круто розвернувшись, Арія метнулася геть, прудка як олень, і всю дорогу до лазні її ноги летіли понад бруківкою. Коли вона розшукала Джакена, той саме лежав у купелі, весь у клубах пари, а служниця поливала йому голову гарячою водою. Довге волосся, з одного боку червоне, а з другого — біле, спадало на плечі, мокре й важке.

Арія підкралася тихо як тінь, але він усе одно розплющив очі.

— Вона підкрадається на мишиних лапках, але дехто все чує,— сказав він. «Як він міг мене почути?» — подумала Арія, а він, здавалося, почув і це.— Для людини, що має вуха, шурхіт шкіряних підошов по камінню звучить голосно, як сурма. Кмітливі дівчата ходять босі.

— У мене повідомлення,— Арія невпевнено дивилася на служницю. Та оскільки та не збиралася нікуди йти, вона схилилася так низько, що вуста торкнулися його вуха.— Віс,— шепнула вона.

Джакен Г’ґар, знов заплющивши очі, лежав собі розслаблено, півсонно.

— Перекажи його милості, дехто завітає до нього у вільний час.

Рука його зненацька ворухнулася, плеснувши в Арію гарячою водою, і їй довелося відстрибнути, щоб не промокнути.

Коли Арія повідомила Тафлбері те, що сказав Віс, бровар голосно вилаявся.

— Перекажи Вісу, в моїх хлопців повно роботи, а ще скажи тому клятому пранцюватому мерзотнику, що пекло раніше замерзне, ніж він отримає від мене ще бодай ріг елю. Мені потрібні діжки за годину, бо лорд Тайвін про все дізнається, от побачите.

Коли Арія принесла відповідь, Віс теж вилаявся, хоч вона і викинула згадку про «клятого пранцюватого мерзотника», але зрештою зібрав шістьох чолов’яг і з буркотінням послав їх перетягувати діжки у броварню.

На вечерю того дня був ріденький ячмінний суп з морквою і цибулею, а до нього — окраєць черствого чорного хліба. Одна з жінок тепер спала у Вісовому ліжку, то вона отримала шматочок блакитного сиру та крильце з того каплуна, про якого Віс казав зранку. Решту він з’їв сам, і чиряки в нього в кутику рота аж блищали від сала. Від птаха вже майже нічого не лишилося, коли Віс одірвав очі від хлібної миски й побачив, що Арія витріщається на нього.

— Ласко, ходи сюди.

На одній ніжці ще лишилося темного м’яса на кілька укусів. «Він забув, а тепер згадав»,— подумала Арія. Їй чомусь стало прикро за те, що вона звеліла Джакену його вбити. Злізши з лавки, вона пішла в голову столу.

— Бачу, ти дивилася на мене,— Віс витер пальці об сорочку. Тоді однією рукою схопив Арію за горло, а другою добряче ляснув.— А що я тобі казав? — він знов ляснув її навідліг.— Тримай очі долу, бо іншим разом я тобі око ложкою виберу і згодую своїй сучці,— він штовхнув її на підлогу. Поділ сукні зачепився за цвяшок, що стирчав зі скабкуватої дерев’яної лавки, й тріснув.— І щоб усе зашила перед сном,— звелів Віс, обгризаючи залишки м’яса з каплуна. Закінчивши, він шумно обсмоктав пальці й кинув кістки своїй бридкій плямистій собаці.

— Віс,— шепотіла того вечора Арія, згорбившись над розпіркою в сукні.— Дансен, Полівер, Раф Солоденький,— примовляла вона імена, штрикаючи кістяною голкою нефарбовану вовну.— Лоскотун і Гончак. Сер Грегор, сер Ейморі, сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі.

Цікаво, думала вона, скільки ще їй доведеться включати Віса в свою молитву, й, засинаючи, мріяла про те, як зранку вона прокинеться — а він уже мертвий.

Але збудив її, як завжди, грубий копняк од Віса. Сьогодні виїздять головні сили війська лорда Тайвіна, повідомив Віс, поки вони снідали вівсяними коржиками.

— І не думайте, що вам легше стане, коли мілорда Ланістера не буде,— застеріг він.— Замок від цього не зменшиться, не сподівайтеся, а от робучих рук стане мало. І ви, сонюги, швидко дізнаєтеся, що таке справжня робота, ага.

«Не від тебе». Арія дзьобала вівсяний коржик. Віс нахмурився, наче рознюхав її секрет. Вона миттю опустила очі й уже не наважувалася підвести.

Коли лорд Тайвін Ланістер виїжджав з Гаренхолу, двір виповнювало сіреньке світло. Арія визирала з арочного вікна десь посередині Скиглявої вежі. На лордового бахмута вдягнули лускату емальовану малинову попону й позолочені намордник і нашийник, а сам лорд Тайвін убрався в пухнастий горностаєвий плащ. Його брат Кевін вдягнувся майже так само пишно. Перед ними їхало аж четверо штандарт-юнкерів, тримаючи в руках велетенські малинові прапори, оздоблені золотим левом. За Ланістерами їхали можні лорди й капітани. Літали й ляскали різнобарвні прапори: червоний бик і золота гора, фіолетовий єдиноріг і півень, плямистий кабан і борсук, срібний тхір і жонглер у блазенському костюмі, зорі і променисті сонця, павич і пантера, шеврон з кинджалом і чорний каптур, синій жук і зелена стріла.

Останнім їхав сер Грегор Кліган у сірій сталевій кірасі, верхи на