Битва королів - Джордж Мартін

повільно.— Є вовчі сни, вони серед інших не найгірші. Я бігаю, полюю, вбиваю білок. А ще бувають сни, в яких до мене приходить ворон і наказує летіти. Іноді мені сняться дерева, які кличуть мене на ім’я. Це мене лякає. Та найгірші сни — коли я падаю,— він жалібно задивився у двір.— Раніше я ніколи не падав. Я лазив де заманеться — по дахах і мурах, я годував ворон на Згорілій вежі. Мама боялася, що я впаду, а я точно знав, що не можу. Але впав, і тепер мені повсякчас сниться, як я падаю.

Міра потиснула йому плече.

— І все?

— Здається.

— Варг,— сказав Джоджен Рід.

— Що? — круглими очима глянув на нього Бран.

— Варг. Перевертень. Бестія. Ось як тебе називатимуть, якщо дізнаються про твої вовчі сни.

Зачувши ці слова, Бран знов перелякався.

— Хто називатиме?

— Твої ж таки люди. Зі страху. Дехто, дізнавшись, хто ти насправді, зненавидить тебе. А дехто навіть спробує вбити.

Іноді стара Нан розповідала казки про бестій і перевертнів. У казках вони завжди були лихі.

— Я не такий,— заперечив Бран,— не такий! Це просто сни!

— Вовчі сни — не справжні сни. Поки ти не спиш, твоє око міцно заплющене, та щойно задрімаєш, воно розплющується — і твоя душа летить шукати свою половинку. В тобі це начало дуже сильне.

— Не хочу я його! Я хочу бути лицарем.

— Можеш хотіти далі. Але ти — варг. І тобі цього не змінити, Бране, не заперечити й не відкинути. Ти — крилатий вовк, який ніколи не злетить,— Джоджен підвівся й підійшов до підвіконня.— Якщо ти не розплющиш око,— він, стуливши пальці, з силою постукав Брана по чолу.

Та Бран, піднісши руку до того місця, відчув лише гладеньку й цілу шкіру. Не було там ока, навіть заплющеного.

— Як я можу його розплющити, якщо його там немає?

— Пальцями це око тобі не намацати, Бране. Шукай його серцем,— Джоджен утупився Брану в обличчя своїми дивними зеленими очима.— Чи ти боїшся?

— Мейстер Лувін каже, що у снах нема нічого такого, чого б варто було боятися.

— Є.

— Що?

— Минуле. Майбутнє. Істина.

Коли вони пішли, Бран почувався тільки ще більше спантеличеним. Залишившись сам, він спробував розплющити третє око, але не знав як. Хай скільки він морщив лоба й тицяв у нього, нічого не відбувалося. В наступні дні він намагався попередити людей про те, що бачив Джоджен, але нічого не вийшло. Мікена він тільки насмішив.

— Море, справді? Завжди хотів море побачити. От тільки куди мені до нього їхати? А тепер воно вирішило саме прийти до мене, так? Боги праві, стільки в них клопоту через бідного коваля!

— Боги заберуть мене, коли вважатимуть за потрібне,— тихо сказав септон Чейл,— хоча я не думаю, що можу потонути, Бране. Знаєш, я виріс на березі Білою Ножа. І плаваю непогано.

Пиворіз єдиний дослухався до застереження. Він сам пішов поговорити з Джодженом, після чого припинив митися й відмовлявся навіть підходити до колодязя. Зрештою він так засмердівся, що шестеро інших гвардійців силоміць запхали його в гарячущу купіль і мили-терли до крові, а він верещав, що вони його втоплять, як і попереджав отой малий жабоїд. Відтоді щоразу, побачивши в замку Брана або Джоджена, він хмурився і щось бурмотів собі під ніс.

За кілька днів по Пиворізовій купелі у Вічнозим повернувся сер Родрик зі своїм бранцем — дебелим юнаком з товстими вологими губами й довгим волоссям, від якого тхнуло лайном — гірше, ніж, було, від Пиворіза.

— Його прозивають Смердюком,— сказав Патлач, коли Бран запитав, хто це такий.— Справжнього його імені я й не чув. Подейкують, він служив Болтоновому Байстрюку й допоміг йому закатрупити леді Горнвуд.

А сам Байстрюк, як дізнався Бран за вечерею, мертвий. Вояки сера Родрика піймали його на землях Горнвудів, коли він виробляв щось жахливе (Бран не зовсім зрозумів, що саме, але це, схоже, робиться без одягу) й підстрелили, коли він хотів утекти. Проте бідолашну леді Горнвуд урятувати не вдалося. По весіллі Байстрюк зачинив її у вежі й не давав їсти. Бран чув, як вояки переповідали, що коли сер Родрик вибив двері, рот у неї був увесь у крові, а пальці обгризені.

— Це чудовисько накрутило добрячий вузол,— сказав старий лицар мейстру Лувіну.— Подобається нам чи ні, а леді Горнвуд була його дружиною. Він змусив її дати обітницю перед септоном і серцедеревом, і тої ж таки ночі на очах у свідків переспав з нею. Вона підписала заповіт, оголосивши його спадкоємцем, і приклала свою печатку.

— Обітниці, які даються під страхом меча, не дійсні,— заперечив мейстер.

— Руз Болтон може з цим не погодитися. Особливо коли йдеться про землю,— з нещасним виглядом мовив сер Родрик.— Шкода, що не можу і цьому служці відрубати голову — він не кращий за свого господаря. Але, боюся, доведеться зберегти йому життя, поки не повернеться з війни Роб. Він — єдиний свідок найгірших Байстрюкових злочинів. Може, коли лорд Болтон усе почує на власні вуха, він сам відмовиться від своїх претензій, та поки що лицарі Мандерлі й вояки Страхфорту вбивають одні одних у лісах Горнвудів, а мені бракує потуги, щоб їх зупинити,— мовив старий лицар, розвернувся у кріслі й кинув на Брана суворий погляд.— А ви чим займалися, поки я був у від’їзді, мілорде королевичу? Наказували гвардійцям не митися? Хочете, щоб від них тхнуло, як від Смердюка, так?

— Сюди йде море,— сказав Бран.— Джоджен бачив його в зелених снах. Пиворіз потоне.

Мейстер Лувін посмикав ланцюг на шиї — знак свого ордену.

— Пане Родрику, малий Рід вірить, що бачить у снах майбутнє. Я вже казав Бранові, наскільки непевні ці пророцтва, та якщо по правді, на Скелястому узбережжі й справді неспокійно. Нальотчики на лодіях спустошують рибальські селища. Ґвалтують і палять. Леобальд Толгарт послав свого небожа Бенфреда розібратися, але, боюся, угледівши озброєних вояків, вони всі миттю посідають на свої кораблі й повтікають.

— Ага, і нападуть деінде. Чужі б узяли цих боягузів! Хіба б вони на щось наважилися, точно як Болтонів Байстрюк, якби наші основні сили зараз не зосередилися на півдні, за тисячу льє звідси? — сер Родрик поглянув на Брана.— Що ще тобі сказав хлопець?

— Сказав, що вода переллється через мури. Він бачив потопельників