Битва королів - Джордж Мартін

Джон попеченою рукою ляснув його по плечу. Крізь табір вони верталися разом. Навколо вже почали запалювати багаття. Над головою з’являлися зорі. Довгий хвіст Мормонтового Смолоскипа горів ясно, як місяць. Круків Джон зачув раніше, ніж побачив. Деякі каркали його ім’я. Коли йшлося про галас, птахи не соромилися.

«Вони теж це відчувають».

— Піду я ліпше займуся Старим Ведмедем,— сказав Джон.— Він теж галасує, якщо його вчасно не нагодувати.

Мормонта він заскочив за розмовою з Тореном Смолвудом і півдюжиною інших командирів.

— Ось ти де,— буркнув старий.— Принеси нам, будь ласка, глінтвейну. Ніч холодна.

— Так, мілорде.

Джон розпалив багаття, приніс з обозу діжечку улюбленого Мормонтового міцного червоного й налив його в казанок. Повісив казанок над вогнем, а сам заходився збирати інші складові. Старий Ведмідь був перебірливий у питаннях глінтвейну. Цинамону мало бути стільки-то, мускатного горіху — стільки-то, а меду — стільки-то і ні краплини більше. Родзинки, горіхи й сухі ягоди, але ніякого лимону, бо це жахлива південницька єресь, і це було дуже дивно, адже до пива зранку він завжди додавав лимон. Напій має бути гарячий, щоб зігріти людину, наполягав лорд-командувач, але в жодному разі вину не можна закипіти. Джон не спускав казанок з ока.

Працюючи, він дослухався до голосів у наметі. Джармен Баквел сказав:

— Найлегший шлях на Льодоікла — рухатися вздовж Молочноводої до її витоків. Та якщо ми підемо цією дорогою, Рейдер дізнається про наше наближення — це точно, як сонце сходить.

— Можна піти Велетовими Сходами,— мовив сер Маладор Лок,— або Скімливим перевалом, якщо там чисто.

Вино парувало. Джон зняв казанок з вогню, наповнив вісім кухлів і заніс їх у намет. Старий Ведмідь роздивлявся приблизну карту, яку минулої ночі накреслив у Крастеровій фортеці Сем. Узявши кухлик з Джонової руки, він скуштував і коротко схвально кивнув. По руці йому стрибав крук.

— Зерна,— крякав він.— Зерна, зерна!

Сер Отин Вайзерс відмахнувся від вина.

— Я б у гори не потикався,— мовив він тонким стомленим голосом.— Льодоікла кусаються навіть улітку, а зараз... якщо потрапимо в хурделицю...

— Я не збираюся ризикувати і пхатися на Льодоікла, хіба що припече,— сказав Мормонт.— Дикунам так само не прожити на снігу та скелях, як і нам. Скоро вони спустяться з вершин, а для війська, навіть невеличкого, єдина дорога — вздовж Молочноводої. Якщо так, то у нас тут гарна диспозиція. Їм попри нас не прокрастися.

— Може, і не схочуть. Їх тисячі, а нас, разом з Півруким, буде три сотні,— сер Маладор узяв кухлика з Джонової руки.

— Якщо дійде до бою, кращого місця нам не знайти,— заявив Мормонт.— Ми укріпимо захист. Ями й частокіл, на пагорбах розкидаємо триболи, заткаємо всі прогалини. Джармене, на чатах постав найзіркіших. Колом, довкруж усього табору, і вдовж річки, щоб попереджали про будь-чиє наближення. Копатимемо водойми: і люди будуть зайняті, і згодом може придатися.

— А мої розвідники...— почав був Торен Смолвуд.

— А твої розвідники обмежаться вилазками на річку, поки до нас не приєднається Піврукий. А потім побачимо. Більше людей я втрачати не збираюся.

— Може, Манс Рейдер збирає військо всього за день переходу звідси, а ми про це й не знатимемо,— поскаржився Смолвуд.

— Ми вже знаємо, де збираються дикуни,— відповів на це Мормонт.— Від Крастера. Я його не люблю, але не думаю, що він збрехав нам.

— Як скажете,— Смолвуд, нахмурившись, вийшов. Решта, допивши вино, теж почали виходити, але ввічливо.

— Принести вам вечерю, мілорде? — запитав Джон.

— Зерна! — крикнув крук. А Мормонт відгукнувся не одразу. Коли ж заговорив, сказав тільки одне:

— Твій вовк сьогодні щось уполював?

— Він іще не повернувся.

— Непогано було би поїсти свіжини,— Мормонт застромив руку в мішок і простягнув круку жменьку кукурудзи.— Гадаєш, я неправий, що не відпускаю розвідників далеко?

— Не мені про це судити, мілорде.

— Тобі, якщо тебе про це спитали.

— Якщо розвідникам не можна відходити далеко він Кулака, навіть не уявляю, як вони можуть знайти мого дядька,— визнав Джон.

— І не зможуть,— сказав Старий Ведмідь; крук дзьобав зерна в нього на долоні.— Хай їх двісті, хай десять тисяч — цей край занадто великий.

Кукурудза скінчилася, і Мормонт перевернув долоню.

— Але ж ви не припините пошуків?

— Мейстер Еймон вважає тебе метикованим,— Мормонт пересадив крука на плече. Птах, поблискуючи очицями, схилив голову набік.

Відповідь була очевидна.

— То... Здається мені, що легше одному знайти двохсот, ніж двомстам знайти одного.

Крук ґелґотнув, а Старий Ведмідь тільки посміхнувся в сиву бороду.

— Така велика кількість вершників лишає по собі слід, якого навіть Еймон не загубить. Наші багаття з цього пагорба, либонь, видно біля підніжжя Льодоіклів. Якщо Бен Старк живий і вільний, він сам до нас прийде, я навіть не сумніваюся.

— Так,— мовив Джон,— але... що як...

— ...він помер? — з добротою в голосі закінчив його думку Мормонт.

Джон неохоче кивнув.

— Помер,— вереснув крук.— Помер. Помер.

— Усе одно він може тут з’явитися,— сказав Старий Ведмідь.— Як Отор, як Джафер Флаверс. Мене це лякає не менше, ніж тебе, але ми маємо визнати, що таке можливо.

— Помер,— каркнув крук, ляскаючи крилами, каркнув голосніше та пронизливіше.— Помер.

Мормонт погладив чорне пір’я птаха та притлумив невчасне позіхання зворотом долоні.

— Від вечері я ліпше відмовлюся. Відпочити мені потрібніше. Збуди мене на зорі.

— Добраніч, мілорде.

Джон, зібравши порожні кухлі, вийшов. Далині чувся сміх і жалібне скигління волинки. В центрі табору потріскувало величезне кострище, долинав запах каші. Може, Старий Ведмідь і не зголоднів, а от Джон — дуже. Він попрямував до вогню.

Дайвен з ложкою в руці просторікував:

— Я знаю ці ліси незгірше за всіх нині живущих, і кажу вам, сам-один я б уночі туди не потикався. Відчуваєте, чим смердить?

Грен витріщався на нього розширеними очима, а от Стражденний Ед мовив:

— Мені смердить кізяками від двохсот коней. І кашею. Яка, якщо так подумати, на запах мало чим відрізняється.

— Зараз я тобі дам «мало чим відрізняється»! — Гейк поплескав свій чингал. А тоді з буркотінням наповнив з казана Джонову миску.

Вариво було густе від ячменю, моркви й цибулі, де-не-де траплявся шматочок розвареної яловичої солонини.

— А чим смердить вам,