Битва королів - Джордж Мартін
— Маю поговорити з вами, ваша світлосте,— мовила до короля Кетлін, уперше використавши це звертання, аби тільки він її вислухав.
— Хвилинку, леді Кетлін,— відповів Ренлі. Брієнна саме припасовувала наспинник до нагрудника поверх стьобаної сорочки. Королівські лати були темно-зелені: зелені як листя літнього лісу й такі темні, що аж випили світло свічок. Інкрустація і застібки зблискували золотом, наче далекі вогнища в лісі, блимаючи щоразу, як Ренлі робив рух.— Продовжуйте, будь ласка, лорде Матисе.
— Ваша світлосте,— заговорив Матис Рован, кинувши скоса погляд на Кетлін.— Як я й казав, наші війська вже добре вишикувалися. Навіщо чекати світанку? Сурміть виступ.
— Щоб потім казали, що я переміг підступом, не по-лицарському напавши на ворога? Для початку битви обрали світанок.
— Станіс обрав,— зауважив Рендил Тарлі.— Хоче, щоб ми кинулися просто в зуби першим сонячним променям. Та воно нас засліпить!
— Тільки в першу мить,— упевнено заперечив Ренлі.— Сер Лорас зламає їхні шереги, а після цього почнеться хаос...— (Брієнна саме затягувала зелені шкіряні ремені й застібала золоті защіпки).— Коли мій брат впаде на полі бою, потурбуйтеся, будь ласка, щоб ніхто не поглумився з тіла. Він-бо моєї крові все-таки, не хочу, щоб його голову виставила напоказ на списі.
— А якщо він здасться? — запитав лорд Тарлі.
— Здасться? — розсміявся лорд Рован.— Коли Мейс Тайрел узяв Штормокрай в облогу, Станіс щурів жер, а брами не відчинив.
— Це я пам’ятаю,— Ренлі задер підборіддя, щоб Брієнна припасувала на місце латний комір.— Під кінець сер Гавен Вайлд із трьома лицарями спробували прокрастися крізь потерну, щоб здатися. Але Станіс піймав їх і звелів вистрілити ними з мурів з катапульти. Досі бачу Гавенове обличчя, коли його прив’язували. Він був у нас військовим інструктором.
Лорд Рован мав збентежений вигляд.
— Ніким з мурів не стріляли. Таке б я точно запам’ятав.
— Мейстер Кресен сказав Станісу, що нам скоро доведеться мертвих жерти, тож безглуздо просто викидати м’ясо,— Ренлі відкинув волосся. Брієнна перев’язала його оксамитовою стрічкою і натягнула королю на вуха підбиту шапочку, щоб шолом не так тиснув.— Дякуючи цибулевому лицарю, нам не довелося їсти мерців, але до цього вже йшлося. Особливо для сера Гавена, який помер у камері.
— Ваша світлосте,— мовила Кетлін. Вона чекала терпляче, але часу лишалося зовсім мало.— Ви обіцяли поговорити зі мною.
Ренлі кивнув.
— Ідіть на свої позиції, мілорди... а, і якщо на боці Станіса воюватиме Баристан Селмі, його не вбивайте.
— Від сера Баристана не було звістки відтоді, як Джофрі вигнав його,— сказав лорд Рован.
— Я знаю старого. Йому потрібно захищати короля, бо хто ж він тоді? Але до мене він не з’явився, і леді Кетлін каже, що він не з Робом Старком у Вічнозимі. Де ще йому бути, як не зі Станісом?
— Як скажете, ваша світлосте. Його ніхто не чіпатиме.
Низько вклонившись, лорди вийшли.
— Кажіть, що хотіли, леді Старк,— мовив Ренлі. Брієнна накинула йому на широкі плечі плаща. Він був злототканий, важкий, з коронованим оленем Баратеонів, викладеним з чорного бурштину.
— Ланістери намагалися вбити мого сина Брана. Тисячі разів я запитувала себе чому. Відповідь дав ваш брат. Того дня, коли Бран упав, саме влаштували полювання. Роберт з Недом і більшістю гостей ганялися за вепром, але Джеймі Ланістер лишився у Вічнозимі, і королева також.
Ренлі швидко вловив натяк.
— То ви гадаєте, що хлопець заскочив їх за інцестом...
— Благаю, мілорде, дозвольте мені поїхати до Станіса й розповісти про свої підозри.
— Навіщо?
— Роб відмовиться від корони, якщо так само вчините ви з братом,— сказала вона, сподіваючись, що так і буде. Якщо доведеться, вона його примусить: Роб її послухає, навіть якщо не схочуть слухати його лорди.— Зберіть утрьох велику раду, якої в королівстві не збирали вже сто років. Ми пошлемо у Вічнозим, аби Бран усе розповів і люди дізналися, що справжні узурпатори — Ланістери. І нехай лорди Сімох Королівств, які зберуться на раду, вирішать, хто ними правитиме.
— Скажіть-но, міледі,— розсміявся Ренлі,— а деривовки теж голосують, кому стати вожаком зграї? — (Брієнна принесла королю латні рукавиці й шолом, увінчаний золотими рогами, які додали Ренлі півтора фута зросту).— Час на розмови вичерпано. Тепер побачимо, хто сильніший.
Ренлі натягнув на ліву руку зелену з золотом гофровану рукавицю, а Брієнна в цей час, ставши навколішки, застібала на ньому пояс, який відтягували довгий меч і кинджал.
— Молю вас іменем Матері,— почала була Кетлін, та наглий порив вітру відкинув запону шатра. Кетлін здалося, що вона вловила якийсь рух, та коли обернула голову, побачила тільки королівську тінь, що танцювала на шовкових стінках. Ренлі хотів щось пожартувати, але його тінь ворухнулася, піднесла меча — чорного на зеленому, свічки затріпотіли, спливаючи воском; щось було в цьому дивне, неправильне, і тут Кетлін побачила, що меч Ренлі й досі в піхвах, надійно зачохлений, а от тінявий меч...
— Холодно,— зронив Ренлі тихим збентеженим голосом, а за мить його латний комір розпанахало, як марлю, тінню клинка, якого насправді не було. Ренлі ще встиг хапнути ротом повітря — і тут з його горлянки ринула кров.
— Ваша сві... Ні! — перелякано, як маленька дівчинка, скрикнула Брієнна Блакитна, угледівши цей жахливий потік. Король заточився їй на руки, а на груди йому проллялася кров — темно-червона хвиля, яка затопила і зелень, і золото. Згасло ще кілька свічок. Ренлі хотів щось сказати, але давився власною кров’ю. Ноги в нього підкосилися, і лише сила Брієнни не давала йому впасти. А вона, відкинувши голову, заверещала, від пекельного горя забувши всі слова.
Тінь. Тут побувало щось чорне й лихе, зрозуміла Кетлін, щось геть незбагненне. «Не Ренлі відкидав ту тінь. У шатро увійшла смерть і загасила його життя, як вітер загасив свічки».
Минуло заледве кілька секунд, коли в шатро увірвалися Робар Ройс і Емон Кай, а здавалося, наче спливло півночі. За ними протиснулися двоє солдатів зі смолоскипами. Побачивши Ренлі на руках у Брієнни, яка вся просякла королевою кров’ю, сер Робар нажахано скрикнув.
— Підступна жінко! — заверещав сер Емон — отой, що був у прикрашеній соняшниками криці.— Відійди від нього, ти, підла потворо!
— Боги милостиві, Брієнно, чому?! — скрикнув сер Робар.
Брієнна підвела очі від тіла короля. Веселковий плащ, що