Битва королів - Джордж Мартін

брат привів з собою свого деривовка, але, підозрюю, оце і все. Північани прокралися в дядьків табір і відрізали конов’язь, а тоді лорд Старк пустив поміж коней свого вовка. Навіть бойові дестрієри подуріли. Лицарів затоптали на смерть просто в шатрах, а новобранці попрокидались і з переляку повтікали, кинувши зброю, щоб не заважала бігти. Сера Стафорда убили, поки він ганявся за конем. Груди йому протяв списом лорд Рикард Карстарк. Сер Руперт Бракс теж мертвий, а з ним і Лаймонд Байкарі, і лорд Крейкгол, і лорд Джаст. Ще з півсотні взяли в полон, включно з Джастовими синами й моїм племінником Мартином Ланістером. А хто вцілів, поширюють нісенітниці, присягаючись, що з твоїм братом на війну вийшли давні боги Півночі.

— То... ніякого чаклунства не було?

— Чаклунство,— пирхнув Ланістер,— соус, яким дурні поливають свою поразку, щоб приховати смак власної некомпетентності. Схоже, мій дубоголовий дядечко навіть не виставив чатових. Військо в нього було недосвідчене — хлопчаки-підмайстри, рудокопи, батраки, рибалки, всілякі покидьки з Ланіспорту. Єдина загадка — як твій брат підкрався. Наші сили досі утримують тверджу на Золотому Зубі, і вони присягаються, що там він не проходив,— карлик роздратовано стенув плечима.— Роб Старк — просто згуба для мого батька. Як Джофрі — для мене. Скажи-но мені, що ти відчуваєш до мого царственого небожа?

— Я люблю його всім серцем,— миттю мовила Санса.

— Справді? — перепитав він, явно не переконаний.— І досі?

— Моя любов до його світлості тільки зростає.

Куць голосно розреготався.

— Що ж, хтось тебе добре навчив брехати. Може, одного дня ти будеш за це вдячна, дитино. Ти ж бо ще дитина, так? Чи твоя жіночність уже розквітла?

Санса спалахнула. Запитання було неввічливе, але в порівнянні з роздяганням перед половиною замку це було ніщо.

— Ні, мілорде.

— Так і на краще. Якщо тебе це втішить, я не збираюся видавати тебе за Джофрі. Боюся, після того, що сталося, ніякий шлюб уже не замирить Старків і Ланістерів. А шкода. Ця угода була однією з небагатьох гарних ідей короля Роберта, якби тільки Джофрі все не споганив.

Санса розуміла, що має щось сказати, але слова застрягли в горлі.

— Щось ти притихла,— зауважив Тиріон Ланістер.— Ти саме цього й хочеш? Розірвання заручин?

— Я...— Санса не знала, що казати. «Це якийсь підступ? Куць покарає мене, якщо я скажу правду?» Вона витріщилася на карликове потворне випнуте чоло, на тверде чорне око й хитре зелене, на криві зуби й жорстку бороду.— Я хочу тільки засвідчити свою відданість.

— Відданість,— повторив карлик,— але подалі від Ланістерів. Не можу тебе за це винити. У твоєму віці я бажав того самого,— він посміхнувся.— Подейкують, ти щодня ходиш у богопраліс. За що ти молишся, Сансо?

«За Робову перемогу та смерть Джофрі... і за повернення додому. За Вічнозим».

— Я молюся за те, щоб війна скінчилася.

— Ну, це скоро станеться. Ще одна битва — між твоїм братом і моїм лордом-батьком — і справа владнається.

«Роб його переможе,— подумала Санса.— Переміг вашого дядька і брата Джеймі — переможе й батька теж».

Наче з розгорнутої книги, карлик вільно читав усі її надії.

— Не беріть Волобрід надто близько до серця, міледі,— сказав він не без тепла в голосі.— Битва — це ще не війна, а мій батько — запевно не дядько Стафорд. Наступного разу підеш у богопраліс, помолися за те, щоб твій брат прихилив коліно. Щойно Північ пристане на королівський мир, я відішлю тебе додому,— сказав він, зістрибнув з підвіконня й додав: — Сьогодні можеш переночувати тут. Виставлю біля тебе когось зі своєї варти, може, когось із кам’яних воронів...

— Ні,— перестрашено випалила Санса. Якщо її зачинять у Вежі правиці під охороною карликових людей, як зможе сер Донтос таємно визволити її?

— Тоді краще когось із чорних вух? Поставлю Челлу, якщо з жінкою тобі легше.

— Будь ласка, не треба, мілорде, дикуни мене лякають.

— Мене теж,— широко посміхнувся він.— Та що важливіше, вони лякають Джофрі й усе кубло отих підступних гадюк і улесливих псів, яких він кличе королівською вартою. Якщо біля тебе будуть Челла чи Тимет, ніхто не наважиться тебе скривдити.

— Я б ліпше повернулась у своє ліжко,— мовила вона. Тут їй на думку спала брехлива відмовка, яка здавалася настільки правдоподібною, що Санса миттю її випалила.— В цій вежі загинули батькові вояки. Їхні привиди являтимуться мені в кошмарах, і я всюди бачитиму кров.

Тиріон Ланістер задивився їй в обличчя.

— Нічні кошмари... це мені знайомо. Можливо, ти мудріша, ніж я гадав. Дозволь принаймні провести тебе до спальні.

Кетлін

Поки розшукали село, вже запанувала темрява. Кетлін цікаво було, чи мало воно назву. Бо якщо й так, то пам’ять про цю назву забрали з собою мешканці, тікаючи разом з усім своїм скарбом — включно зі свічками з септу. Запаливши смолоскип, сер Вендель завів Кетлін у низькі двері.

Сім стін усередині виявилися потрісканими й покрученими. «Бог єдиний,— учив її септон Озминд, як вона була ще дівчинкою,— у сімох іпостасях, як і септ єдиний з сімома стінами». У містах багаті септи могли похизуватися статуями Сімох, біля кожної з яких містився олтар. У Вічнозимі септон Чейл повісив на кожну стіну різьблені машкари. А тут Кетлін виявила тільки грубі вугільні малюнки. Сер Вендель застромив смолоскип у держало біля дверей, а сам з Робаром Ройсом лишився чекати знадвору.

Кетлін роздивилася лики. Отець мав бороду, як завжди. Матір усміхалася, готова любити й захищати. Під ликом Воїна виднівся малюнок меча, а під ликом Коваля — молота. Діва була прегарна, а Стариця — морщава й мудра.

А сьомий лик... Невідомець, не чоловік і не жінка, який водночас поєднує в собі обидва начала; вічний вигнанець, мандрівник з далеких країв, у якому людського воднораз менше й більше, непізнаний і незбагненний... А тут замість лику — чорний овал: тінь з очима-зорями. Кетлін одразу зробилося неспокійно. У нього вона заледве знайде розраду.

Вона опустилася навколішки перед Матір’ю.

— Моя пані, поглянь на бій материними очима. Всі солдати — сини, всі до одного. Вбережи їх, якщо зможеш, і моїх синів бережи теж. Охорони Роба, Брана й Рикона. Хотіла б я зараз бути з ними!

По лівому оку Матері бігла тріщина. Від цього здавалося, ніби вона