Битва королів - Джордж Мартін
Ренлі собі за штандарт-юнкера теж обрав жінку, хоча ні з обличчя Брієнни, ні з фігури, що ховалася під кірасою, вгадати її стать було неможливо. На вершечку її дванадцятифутового списа, на розмаяному вітром полотнищі, гарцював чорний коронований олень на золотому полі.
— Лорде Ренлі,— коротко привітався брат.
— Король Ренлі. Невже це і справді ти, Станісе?
— А хто ще це може бути? — нахмурився Станіс.
Ренлі легковажно знизав плечима.
— Побачивши отой штандарт, я не мав певності. Під чиїм це ти прапором?
— Під власним.
Тут заговорила червона жриця.
— Король узяв собі за герб вогненне сонце Царя світла.
Здавалося, Ренлі це потішило.
— От і добре. Бо якщо ми обоє виїдемо під однаковими прапорами, на полі бою зчиниться гармидер.
— Сподіваймося,— мовила Кетлін,— що ніякого бою не буде. У нас трьох спільний ворог, який прагне знищити нас усіх.
Станіс без усмішки втупився в неї.
— Залізний трон належить мені по праву. Всі, хто це заперечує, мої вороги.
— Усеньке королівство це заперечує, брате,— сказав Ренлі.— Заперечують старі у смертних корчах і ненароджені в материнському лоні. Заперечують у Дорні й на Стіні. Ніхто не хоче тебе за короля. Вибач.
Станіс зціпив зуби, обличчя його закам’яніло.
— Я дав собі слово не вести з тобою переговорів, поки ти, зраднику, не знімеш своєї корони. Слід було цього слова дотримати.
— Що за безглуздя! — вигукнула Кетлін різко.— Лорд Тайвін засів у Гаренхолі з двадцятьма тисячами мечів. Залишки Царевбивцевого війська перегрупувалися на Золотому Зубі; біля Кичери Кастерлі Ланістери зібрали ще одне військо, а Серсі з сином захопили Королівський Причал і ваш дорогоцінний Золотий трон. Усі сьогодні називаються королями, та королівство спливає кров’ю, а ніхто на його захист і меча не здійме, окрім мого сина.
— Ваш син переміг у кількох битвах,— знизав плечима Ренлі.— А я переможу у війні. Хай Ланістери трохи почекають на мене.
— Якщо у вас є пропозиції, робіть їх,— різко кинув Станіс,— бо я зараз поїду геть.
— Дуже добре,— мовив Ренлі.— Пропоную тобі злізти з коня, прихилити коліно та присягнути мені на вірність.
Станіс мало не вдавився люттю.
— Цього ти не дочекаєшся.
— Ти ж служив Роберту, то чому не послужити мені?
— Роберт був моїм старшим братом. А ти — молодший.
— Молодший, хоробріший і набагато миліший...
— ...а ще на додачу — злодій і узурпатор.
Ренлі знизав плечима.
— Таргарієни кликали Роберта узурпатором. І він якось змирився з цією ганьбою. Тож і я змирюся.
«Так не піде».
— Та послухайте себе! Якби ви були моїми синами, я б стукнула вас лобами й замкнула разом у спальні, поки ви не пригадаєте, що ви — рідні брати.
Станіс нахмурився до Кетлін.
— Ви забагато на себе берете, леді Старк. Я — законний король, а ваш син — такий самий зрадник, як і оцей мій брат. Його день теж настане.
Неприхована погроза розпалила в ній лють.
— Ви вільні обзивати інших зрадниками й узурпаторами, от тільки чим ви відрізняєтеся? Ви вважаєте себе й лише себе законним королем, от тільки мені здається, що в короля Роберта — двоє синів. За всіма законами Сімох Королівств його повноправним наступником є королевич Джофрі, а після нього — Томен... тож ми всі зрадники, хай які поважні в нас причини.
Ренлі розреготався.
— Маєш пробачити леді Старк, Станісе. Вона аж з Річкорину їхала, і всю дорогу верхи. Боюся, твою грамоту вона просто не отримала.
— Джофрі моєму братові не син,— прямо мовив Станіс.— Так само як і Томен. Вони обоє байстрюки. Усі троє дітей — виродки, народжені від інцесту.
«Серсі геть з глузду з’їхала!» Кетлін втратила мову.
— Ну, не миленька історія, міледі? — зронив Ренлі.— Я саме отаборився в Сурмосхилі, коли лорд Тарлі отримав листа, і мушу зізнатися, мені аж подих перехопило,— він посміхнувся до брата.— Навіть не підозрював, що ти такий розумний, Станісе. Якби це було правдою, ти й дійсно став би Робертовим правонаступником.
— Якби? Ти мене брехуном щойно обізвав?
— А ти бодай слово з цієї казочки можеш підтвердити?
Станіс скреготнув зубами.
«Роберт і знати не знав,— подумала Кетлін,— бо Серсі б умить позбулася голови».
— Лорде Станісе,— запитала вона,— якщо ви знали, що королева винна в такому жахливому злочині, то чому мовчали?
— Я не мовчав,— заявив Станіс.— Свої підозри я висловив Джону Арину.
— А не рідному братові?
— Брат завжди ставився до мене вельми прохолодно,— сказав Станіс.— З моїх вуст такі звинувачення прозвучали б як своєкорисливе буркотіння — спроба вибити собі перше місце в лінії наступництва. Я вважав, що Роберт швидше дослухається, якщо звинувачення озвучить лорд Арин, якого він любив.
— А! — вигукнув Ренлі.— То ми маємо вірити на слові мерцю.
— Ти гадаєш, його смерть була випадковою, ти, короткозорий дурню? Його отруїла Серсі, щоб він її не викрив. Лорд Джон збирав невідпорні докази...
— ...які, безсумнівно, померли разом з ним. Яке утруднення!
Кетлін почала пригадувати справу, складаючи шматочки докупи.
— Моя сестра Лайса прислала мені у Вічнозим листа, в якому звинувачувала королеву в убивстві її чоловіка,— зізналася вона.— А згодом, у Гнізді, вона перекинула це вбивство на брата королеви Тиріона.
Станіс пирхнув.
— Коли наступиш на зміїне кубло, хіба не байдуже, яка з них першою тебе вжалила?
— Вся ця історія про змій та інцест дуже цікава, але вона нічого не змінює. Може, ти і справді маєш більше прав на престол, а от я маю більшу армію,— Ренлі ковзнув рукою під плащ; Станіс, помітивши це, миттю потягнувся до руків’я меча, але не встиг він витягнути клинок, як брат дістав... персик.— Не хочеш, брате? — поцікавився Ренлі, посміхаючись.— З Небосаду. Запевняю, такого солодкого ти зроду не куштував,— він відкусив од персика. З куточка рота побіг сік.
— Я сюди не фрукти їсти приїхав,— скипів Станіс.
— Мілорди! — вигукнула Кетлін.— Ми зараз мали б узгоджувати умови союзу, а не обмінюватися шпичками!
— Ніколи не варто відмовлятися від персика,— мовив Ренлі, викидаючи кісточку.— Бо може так статися, що другого шансу вже не буде. Життя коротке, Станісе. Пам’ятай, як кажуть Старки. Зима на підході,—