Битва королів - Джордж Мартін
Літо кинувся вперед, але Міра відтрутила його, виставивши тризубий остень. Вовк крутнувся вбік, обходячи по колу, підкрадаючись. Міра обернулася до нього обличчям.
— Відклич його, Бране.
— Літо! — гукнув Бран.— До мене, Літо!
Він ляснув себе долонею по стегну. Стегно аж затремтіло, але оніміла нога нічого не відчула.
Деривовк знову стрибнув, і Міра знову викинула вперед остень. Літо ухилився, почав по колу обходити її. Тут зашурхотіли кущі, і з-за віродерева випірнула струнка чорна тінь з вищиреними зубами. Видко, міцний був запах, коли брат занюхав лють. Бран відчув, як на загривку в нього здиблюється шерсть. Міра стояла поряд з братом, а з двох боків наступали вовки.
— Бране, відклич їх.
— Я не можу!
— Джоджене, на дерево!
— Немає потреби. Мені судилося померти не сьогодні.
— Лізь! — заверещала вона, і її брат подерся по стовбуру віродерева, використавши лик на ньому як опору. Деривовки наблизилися. Міра, кинувши мережу й остень, підстрибнула й ухопилася за гілку над головою. Заки вона виконала підйом з переворотом, Кошлаєві зуби клацнули за волосину від її кісточок. Сівши, Літо завив, а Кошлай заходився терзати зубами мережу.
Тільки тоді Бран пригадав, що вони не самі. Він приклав долоні до рота.
— Годоре! — загукав він.— Годоре! Годоре!
Йому було дуже лячно і трохи соромно.
— Годора вони не зачеплять,— запевнив він своїх полонених на дереві друзів.
Минуло кілька митей, перш ніж почулося немелодійне мугикання. З’явився Годор — напівголий і брудний після відвідин гарячого ставка, але Бран іще ніколи так не радів його приходу.
— Годоре, допоможи! Віджени вовків! Віджени!
Годор весело взявся до справи, розмахуючи руками і тупотячи ножиськами, волаючи «Годор» і бігаючи то за одним вовком, то за другим. Першим утік Кошлай, з останнім риком пірнаючи в листя. Коли Літові теж набридло, він підійшов до Брана і влігся поруч.
Не встигла Міра приземлитися, як підхопила свій остень і мережу. Джоджен не зводив погляду з Літа.
— Ми ще побалакаємо,— пообіцяв він Брану.
«Це не я, це вовки». Бран не розумів, чого вони так роз’ятрилися. «Може, мейстер Лувін правильно зачинив їх у богопралісі».
— Годоре,— звернувся він,— віднеси мене до мейстра Лувіна.
Мейстрова башточка під гайворонником була одним з Бранових улюблених місць. Лувін був безнадійним нечупарою, але його завали книжок, сувоїв і пляшечок були такі самі рідні й заспокійливі, як і лисина в нього на голові й ляпання рукавів його просторої сірої мантії. І круків він любив теж.
Лувін тулився на високому стільці та щось писав. Коли поїхав сер Родрик, управління замком лягло на його плечі.
— Королевичу,— мовив він, коли Годор увійшов,— сьогодні ви рано прийшли на урок.
Кожного пообіддя мейстер навчав Брана, Рикона й Волдерів Фреїв.
— Годоре, стій спокійно.
Бран обіруч вхопився за стінний канделябр і виліз із кошика. На мить він повиснув на руках, а тоді Годор відніс його в крісло.
— Міра каже, що її брат — зеленвидець.
Мейстер Лувін пером до письма почухав ніс.
— Справді?
Бран кивнув.
— Ви казали, що зеленвиддя знали діти пралісу. Я пам’ятаю.
— Дехто з них буцімто мав такий дар. Зеленвидцями називалися їхні мудреці.
— Це були чари?
— Можна й так сказати. Але насправді це просто відмінне від звичайного знання.
— То що це було?
Лувін опустив перо.
— Ніхто насправді не знає, Бране. Дітей пралісу нема на світі, і з ними зникла і їхня мудрість. Ми думаємо, що то було якось пов’язано з ликами на деревах. Перші люди вірили, що зеленвидці бачать очима віродерев. Саме тому, воюючи з дітьми пралісу, вони спилювали віродерева. А ще зеленвидці буцімто мали владу над лісовою звіриною і над птахами на деревах. І навіть над рибою. Той малий Рід претендує на такий дар?
— Ні. Не думаю. Але, Міра каже, його сни іноді збуваються.
— У нас усіх іноді збуваються сни. Пригадуєш, як тобі наснився батько в крипті, коли ми ще не знали, що він помер?
— І Рикону теж. Нам наснився однаковий сон.
— Можеш це зеленвиддям називати... але не забувай про решту десятків тисяч снів, які наснилися вам з Риконом і які не справдилися. Ти часом не пам’ятаєш, чого я тебе вчив про ланцюг, що його носить кожен мейстер?
Бран на мить замислився, силкуючись пригадати.
— Мейстер кує свій ланцюг у Цитаделі в Старгороді. Саме ланцюг, бо мейстер присягається служити, а зроблений він з багатьох металів, бо мейстер служить королівству, а в королівстві живуть дуже різні люди. Щоразу як мейстер чогось навчається, він додає до ланцюга ланку. Чавунну — за крукознавство, срібну — за науку зцілення, золоту — за числа й лічбу. Я всіх не пам’ятаю.
Запхавши пальця під власний ланцюг, Лувін почав його дюйм по дюйму повертати. Як на такого невеличкого чоловіка, шия в нього була груба, а ланцюг — тісний, але за кілька смиків ланцюг зробив оберт.
— Оце валірійська криця,— мовив Лувін, коли навпроти борлака опинилася ланка з темно-сірого металу.— Таку ланку має один мейстер із сотні. Це означає, що я вивчав науку, яку в Цитаделі називають вищими містеріями,— іншими словами, чари. Захопливе заняття, от тільки не надто корисне, саме тому так мало мейстрів обтяжують себе ним.
Усі, хто вивчає вищі містерії, рано чи пізно пробують себе в чародійстві. Мушу зізнатися, я теж піддався спокусі. Що ж, я тоді був зовсім хлопчиськом, а який хлопчисько не мріє відчути в собі приховані сили? Але досяг я не більшого, ніж тисячі хлопчаків до мене й тисячі хлопчаків після мене. Хай як це сумно, але чари не діють.
— Іноді діють,— запротестував Бран.— Мені наснився той сон, і Рикону теж. А на сході є чаклуни й ворожбити...
— Є люди, що називаються чаклунами й ворожбитами,— мовив мейстер Лувін.— У Цитаделі в мене був приятель, здатний витягнути у тебе з-за вуха троянду, але чаклуном він був не більше за мене. О, певна річ, існує чимало такого, чого ми не розуміємо. Спливають сотні й тисячі років, а скільки бачить за життя людина — декілька літ, декілька зим? Дивлячись на гори, ми називаємо їх вічними, вони-бо такими і здаються... але з плином часу гори постають і зникають, річки міняють русло, з неба падають зірки,