Страта - Марина та Сергій Дяченко
Відчутно похолодало. Теплого одягу не знайшлося, зате в шафі виявилася купа вовняних пледів. Ірена спорудила подобу плащів — собі й Реку...
Більш-менш зміцнівши, лицар здійснив багатоденний похід; передбачалися дві, а то й три ночівлі. Ірена не боялася самотності, прекрасно розуміючи, що найприкрішою неприємністю будуть запізнілі думки й занадто яскраві спогади. Зате про лицаря вона турбувалася. Коли він з’явився наступного ж дня, Ірена спершу зраділа, а тоді відчула занепокоєння.
— Там не пройти... — похмуро сказав Рек.
Ірена не зрозуміла.
— Скелі... уламки. Як після сильного землетрусу. Дорогу завалило... і в обхід не виходить. До міста, отже, не добратися... тобто туди, де було місто.
Ірена мовчала, міркуючи.
— Відпочину і ще спробую, — сказав Рек, ніби просячи вибачення. — З іншого боку. Зроблю гак на північ... — На обличчі його вперше проступило роздратування. — Я всю оцю землю обходив іще молодиком. А тут — як уві сні... Бачиш знайоме місце... а воно незнайоме. Ось так...
Ірена кивнула. Мовчки пішла в будинок. У кабінеті лягла на канапу, натягнула плед до підборіддя...
Моделятор втомився.
Власне кажучи, Реку нема чого витрачати час і сили. Творець останньої МОДЕЛІ не завдав собі клопоту навіть подобою природності — замкнутий, звужений світ... Світ-мишоловка... Для двох осіб цілком вистачить...
Нехай так, подумала вона, до хрускоту зціплюючи зуби. Але водночас простіше буде обнишпорити цей світ до останнього закутка. І або зловити моделятора, або переконатися...
...що його тут немає. Знову немає? Ще один світ без Творця?..
Їй стало страшно. Вона притиснула долоні до живота.
...А наступна МОДЕЛЬ буде схожа на кабінку телефону-автомата. Там, на брудній, запльованій підлозі сидітиме Анджей Кромар, плакатиме п’яними слізьми, а поруч — обірвана трубка...
Вона глибоко вдихнула затхле повітря новознайденої оселі. Як ліки.
Досить борсатися, здіймаючи бризки. Її справа — зберегти дитину. Щоб вона жила — і жила по можливості нормально... врешті-решт, останню волю Яна слід виконати. Навіть якщо це остання воля вампіра...
І з цією думкою Ірена заснула. Спокійно і без сновидінь.
* * *— ...А ще я писатиму оповідання та повісті. А ти, Реку, будеш номінаційною комісією... і журі. Спершу відбереш мої оповідання на конкурс — не всі, звичайно... А потім присудиш їм Срібний Вулкан. Або не присудиш. Час від часу ти мусиш відмовляти мені в нагороді — інакше який інтерес?..
Вона боялась.
Вона бравувала і підсміювалася, щоб приховати згубний страх. Адже від реакції Река зараз залежало багато, дуже багато, він може залишитися другом і соратником, а може пред’явити права... єдиного самця в популяції. Навряд... не віриться, але в усе, що сталося з ними, віриться ще менше...
— Реку... Пробач. Це я тебе в усе це втягнула, тільки я...
— Так, — він підвів очі, ще щільніше зсунув білуваті зігнуті брови. — Так, відколи я прочитав... «Лицаря, що чинив зло». І потім іще відтоді, як побачив вас, Ірено. Це ви мене в усе втягнули... Але це моє життя.
Вона з жахом зрозуміла, що він, здається, вірить у те, що говорить.
— ...Ви боялися сказати мені, що я... чиясь іграшка? Я ніколи не сумнівався в цьому, Ірено. Мені плювати було, хто і навіщо мене ст... тобто змоделював. Він зробив мене здатним вирішувати, і на тому спасибі...
Вона мовчала.
Вона завжди вважала його почасти дитиною. Не те щоб нижчим — молодшим, нездатним зрозуміти... Аборигеном...
— Тепер ми залишились удвох, Ірено. Від того завалу з каміння, який на заході, до цього провалля без дна можна дійти пішки, з однією тільки ночівлею... Ну то й що? Я завжди знав, що світ має межі. Часом трохи ширші, трошки вужчі...
Сьогодні вдень Рек повернувся з останньої експедиції. Прогулявшись дорогою в протилежному від міста напрямку, він невдовзі натрапив на тріщину — не таку вузьку, щоб перестрибнути, і не надто широку, щоб не докинути каменя... Однак камінь не долітав. Жоден.
Зачаївшись, Ірена чекала, що він скаже далі.
— ...Ну то й що? Ми однаково мусимо жити. Ми мусимо щось їсти... а м’ясо в бляшанках скоро скінчиться. Значить, ми мусимо копати землю, щось туди саджати, чекати, поки виросте... Напевно, знайдеться їстівне коріння, гриби... яблука...
Він говорив неголосно й розмірено. Іноді всміхався.
«Гриби, яблука...» Ірена мовчала.
* * *— ...Ти — хміль.
Вони зіскочили з електрички навмання і навіть не запам’ятали назви станції.
— Ти — Хміль... Із тобою я завжди захмелений.
Вона сміялась. Анджей був серйозний.
Вони пробиралися крізь луки, ноги в’язнули в траві, як ото чіпляється гребінь у занадто густому волоссі.
— Куди ми йдемо?
— Яке це має значення...