Страта - Марина та Сергій Дяченко
Вежа.
Закутатися в плащ — і спати до світання. Егоїст Семироль таки має рацію: вона нічого не змінить, вона мусить дбати про дитину...
Вежа.
Заввишки з п’ятиповерховий будинок... Ні, не те...
На письмовому столі? Бронзова... Коричнева з прозеленню. Підсвічник у вигляді вежі, добутий Анджеєм із якоїсь полиці антикварного магазину. Запалюється свічка — і на обличчя гостей лягають округлі теплі плями... «Як гарно, Ірено... Як оригінально...»
ЯК ВОНА МОГЛА НЕ ВПІЗНАТИ ЙОГО ВІДРАЗУ?!
Вежа-свічник. І поряд із нею на шафі — дерев’яна фігурка якогось забутого полководця, що владно вказує своїй неіснуючій армії шлях до перемоги... «Анджею, витри пилюку... Треба прибрати на шафі — дивись, стільки мотлоху... А по-справжньому красиві речі губляться...»
Ірена поповзом кинулась від багаття. Здавалось, її зараз знудить. Запаморочення...
— Яне!..
Семироль прокинувся вмить і беззвучно. Узяв її за плечі. Блиснув у темряві оком.
— Що?..
— Яне... — Ірена витерла сльозу, що скотилася на підборіддя. — Я знаю, де вихід... із МОДЕЛІ. Де ворота.
* * *У будь-якому селищі знаходились охочі надати допомогу пораненому. Ірена дивилася на них із мимовільною відразою, навіть не помічаючи, що уподібнюється при цьому безкорисливому лицареві.
Рек майже не приходив до тями.
Тяжкопораненим не слід подорожувати на розсохлій підводі. Для лицаря це безчестя, а для ран — труський повіз... Будь-який знахар сказав би про це при першій-ліпшій нагоді. Ірена не слухала нікого.
— Потрібні антибіотики, Яне... справжня медицина... Тут у нього немає шансів... Треба швидше...
Вони збилися з путівця. Блукали цілий день. Закінчувалися гроші, бракувало харчів, Рек усе глибше провалювався в марення, але жодного слова із «Розкаяного» Ірена більше не почула...
Потім вони в’їхали в густий ялинник. Дерева загорожею стояли вздовж дороги, й Ірена закусила губу, бо до заповітної мети залишалося трохи більше години шляху...
— Нас переслідують, — сказав Семироль обернувшись.
Дорога була порожня. Ні звуку, окрім пташиної метушні...
Семироль шмагонув мула.
— Ірено! Ти точно знаєш, куди йти?
— Ми увійдемо разом, — сказала вона похололими губами. — Ми увійдемо разом... Канал... Він для мене... Але він витримує... того, хто близько... як у казці про дівчинку і срібні черевички... той, хто тримався за неї, він...
Вона верзла якісь нісенітниці і з жахом розуміла, що не може зупинитися. А віддалений тупіт копит чувся уже зовсім виразно, для цього не потрібен був слух Семироля.
— Яне, швидше!.. Та швидше ж, Яне!.. Ми повернемося... все буде добре... Ми просто зникнемо з очей отих дурнів, хутчіше, Яне!!
Колеса стрибали по вибоїстому путівцю. Ірена притримувала голову Река, і все таки раз чи двічі він ударився потилицею...
Клятий мул просто не вмів рухатися швидше, хоч забий його на місці!
— Ірено, спокійно, я кажу... Якщо побачимо, що не встигаємо — побіжиш уперед, а я постараюся прикрити...
Підйом. Спуск. На пагорб злітають, ніби з-під землі, п’ятеро вершників на баских конях...
Ірена боляче вдарилася ліктем.
— Є! — гаркнув Семироль.
Дерева розступилися. Ірена мимоволі роззявила рота: п’ятиповерхова вежа, як колишній свічник. Перед ним — кострубате кореневище, тільки «руку», що вказує, безжально обламала буря...
На мить вона відчула себе глиняною фігуркою на тій же шафі. У Анджея була, здається, така іграшка — подарувала якась шанувальниця...
Ворота.
— Ірено!!
Підвода різко зупинилася. Відпало колесо, покотилося кудись хитромудро, петлями. Ірена встигла притримати голову Река, повіз нахилився, вивалюючи подорожніх у пилюку...
Звідки у неї взялися сили? В її ж бо стані, коли не можна тягати важке?!
Вона підхопила Река попід пахви. Ноги його тяглися по землі, голова безсило гойдалася; очі, спершу каламутні, раптом широко розплющилися, Ірена вловила чітко осмислений, здивований погляд...
— Кидай його! Хутчій!
Вона тягла.
На галявину вилетіли вершники. Розсипалися півколом, притримуючи змилених коней...
— Іменем Високого Даху!..
«...Вони будуть офіційні й увічливі. Вони не захочуть зайвий раз гнівити Провидіння...»
— Іменем Високого Даху, пані Хміль, зупиніться!
Семироль обернувся. Ірена встигла зустрітися з ним поглядом; він різко змахнув рукою: іди!
— З дороги!
Семироль стрибнув наперед.
Усі п’ятеро коней злякано заіржали і сахнулись, а один із переслідувачів не втримався в сідлі й упав у траву... Коні в шаленстві ставали дибки, з жахом задкуючи від адвоката... Ірені здалося, що можна на мить перевести подих. Зараз Семироль наздожене її, вони підхоплять Река і скочать за ворота...
Ось і лабораторія пана Петера, й експерти, що отетеріли від нескінченної кави, в зашмольганих від довгого очікування сорочках, відсахнуться і загаласують, заклацають клавішами комп’ютерів...
...Переслідувачі спішилися.
